Без кохання?.. Чи ж може бути, щоб жінка не покохала? Жінка молода, гарна, що живе в Парижі, аплодує актрисам, які вмирають на сцені від мук пристрасті, чи ж могла вона прожити від молодих до старих літ так, щоб хоч раз її серце не заговорило? Якби йшлося про будь-яку іншу жінку, він би не повірив, чому ж він мав повірити, коли це стосувалося його матері?
Безперечно, вона могла покохати, як і кожна інша! Чому вона повинна відрізнятися від інших, хоч би і його мати?
Вона була молода і схильна до всіх тих поетичних поривів, що хвилюють юні душі. Замкнена, ув'язнена в крамниці поруч з нудним чоловіком, що дбав лише про торгівлю, вона мріяла про місячне світло, про мандрівки, про поцілунки у вечірніх сутінках. І от, одного дня, з'являється чоловік, як з'являються герої в книжках, і заговорив так, як говорять вони.
Вона покохала його. Чому б ні? Це була його мати! То що? Треба бути сліпим чи дурним, щоб відкидати очевидне тільки тому, що йдеться про його матір!
Чи віддалася вона йому?.. Та звичайно, бо ж цей чоловік не мав іншої подруги; звичайно, бо ж він лишився вірним цій старіючій жінці, з якою йому довелось розлучитися; звичайно, бо ж він залишив увесь статок своєму синові, їхньому синові!
І П'єр підвівся такий розлютований, що ладен був когось убити! Він підняв руку і судорожно зчепив пальці; він відчував потребу бити, трощити, шматувати, душити! Кого? Всіх на світі — батька, брата, покійника, матір!
П'єр кинувся додому. Але що ж мав він робити?
Коли він проминав башту коло сигнальної щогли, пронизливий крик сирени зненацька вдарив йому в самі вуха. Це так вразило його, що він ледве не впав. Відскочивши аж до гранітного парапету, він сів, знесилений, розбитий цим хвилюванням.
Пароплав, що відгукнувся першим, здавалось, був десь зовсім близько, біля входу в гавань, бо вже почався приплив.
П'єр обернувся і побачив у тумані його червоне, тьмяне око. Потім, у розсіяному електричному світлі порту виросла між двома молами величезна чорна тінь. Позад нього пролунав голос вахтового, хрипкий голос старого капітана у відставці:
— Назва судна?
І з туману відповів те>й захриплий голос лоцмана, що стояв на містку:
— "Санта Лючія".
— Країна?
— Італія.
— Порт?
— Неаполь.
І перед помутнілим зором П'єра постав вогняний султан Везувія, а біля підніжжя вулкана — помаранчові гайки Сорренто і Кастеллямаре, де пурхають світляки. Скільки разів марив він про ці любі його серцю краї, ніби вони йому були добре знайомі. О, коли б'він міг поїхати зараз куди-небудь і ніколи не повертатись, не писати, ніколи не подавати звісток про себе! Та марні мрії! Він має повернутись, повернутись у батьківський дім і лягти у своє ЛІЖКО.
Але ні,— він не повернеться, він чекатиме тут до світанку. Голоси сирен були йому до вподоби. Він підвівся і почав ходити, немов моряк на містку під час вахти.
-Другий корабель наближався слідом за першим,— величезний і таємничий. Цей був англійський і повертався з Індії.
Перед ним пройшло багато суден, що виринали один по одному з безпросвітної темряви.
Потім, коли вже несила була зносити вологість туману, П'єр пішов до міста.
Він так змерз, що зайшов до аматорської кав'ярні! випити склянку грогу; і коли пряний гарячий напій опік йому піднебіння й горло, він почув, що в ньому воскресає надія.
Чи не помилився він? Він добре знав свою нерозсудливу, мінливу вдачу. Безперечно, він помилився! Він зібрав докази, наче складав обвинувальне слово проти невинного, якого завжди легко осудити, якщо захочеться повірити в його провину. Виспавшись, він міркуватиме інакше. І він повернувся додому, ліг у постіль і примусив себе заснути.
V
Але неспокійний сон лише на годину чи дві скував тіло лікаря. Прокинувшись у темряві й духоті своєї замкненої кімнати, він, перш ніж у ньому прокинулася свідомість, відчув сумне пригнічення, той душевний біль, що лишає в нас горе, з яким ми заснули. Горе, що напередодні лише злегка нас зачепило, під час нашого сну ніби проймає все наше тіло і мучить його, знесилюючи, немов пропасниця. Він зразу згадав усе і сів у ліжку.,
Поволі, одне по одному, знову почав він свої міркування, що краяли його серце під лемент сирен на молуЛ Що більше він думав, то менше лишалось сумнівів., Власне, логіка, немов рука, що тягне за собою і душить, вела йбго до жорстокої істини.
Йому захотілося пити, було жарко, серце калатало. Він встав, щоб відчинити вікно і вдихнути свіже повітря, і тут почув крізь стінку легке хропіння.
Це в сусідній кімнаті спокійно спав і тихенько хропів Жан. Він спав! Він нічого не передчував, ні про що не догадувався! Знайомий їхньої матері залишає йому свій статок. І він бере гроші, вважаючи це цілком справедливим і природним.
Він спав, забезпечений і вдоволений, не знаючи, що брат його задихається від муки, від розпачу. І його охопила злість на безтурботного та вдоволеного брата.
Ще вчора П'єр міг постукати в його двері, міг зайти і, сівши коло нього, сказати йому, розбудженому так несподівано: "Жан, не годиться тобі приймати цю спадщину, бо це може заплямувати нашу матір, знеславити її".
Але сьогодні він уже не міг так говорити, не міг сказати цього Жанові, бо вже не вважав його сином свого батька. Тепер треба було приховати, затаїти в собі це викрите ним безчестя, заховати від усіх цю пляму, щоб ніхто не міг помітити її, навіть його брат,— особливо брат.
Він зараз вже не думав про громадську думку. Нехай би весь світ винуватив його матір, аби він лише вважав її .за неповинну,— він, він самі Як зможе він жити поруч з нею, весь час зустрічатися, згадуючи раз у раз, що вона зачала брата в обійхмах чужого чоловіка?
А проте яка ясна і спокійна була вона, яка впевнена! Чи можливо, щоб таї^а жінка, як вона, з чистою душею і щирим серцем, могла упасти, захоплена пристрастю, і потім нічим не виказати каяття і докорів нечистого сумління?
Ах, сумління, сумління! Колись, у перші хвилини, воно, певно, мучило її. Потім це минулося, як минає все! Певне, вона оплакувала свій гріх, та поступово майже забула про нього. Хіба жінки, геть усі жінки, не мають цієї дивної здатності так забувати, що через кілька років ледве впізнають того, кому віддавали для поцілунків свої уста і все своє тіло? Поцілунок вражає, мов блискавка, кохання проходить, як буря, потім життя знов стає безхмарним, як небо, і знов усе йде, як раніше. Чи хто згадує про хмару?