П'єр і Жан

Сторінка 30 з 37

Гі де Мопассан

— Тільки на цей вечір,— казала вона,— тільки на цю ніч. А завтра ти скажеш Ролансві, що я захворіла.

— Це неможливо, бо П'єр уже вдома Ну ж бо, наберись мужності. Я все владнаю, даю тобі слово, навіть завтра. Я буду у вас о дев'ятій. Ну, одяїай капелюха. Я відведу тебе.

— Гаразд, я зроблю, як ти кажеш,— промовила вона боязко і вдячно, наче слухняна дитина.

Хотіла встати; але хвилювання було надто сильне; вона ще не могла стояти на ногах.

Тоді він напоїв її солодкою водою, дав понюхати солі, змочив їй оцтом скроні. Вона корилася, квола ї ніби спустошена, разом з тим відчуваючи якусь полегкість, як це буває після пологів.

Нарешті змогла йти і сперлася на його руку. Пробило третю годину, коли вони проминали ратушу.

Біля дверей їхнього дому Жан обняв матір і промовив:

— Проїдай, мамо, будь мужньою.

В цілковитій тиші вона боязко спустилась сходами, ввійшла до своєї кімнати, швиденько роздяглася і, хвилюючись, як колись після побачень, нечутно лягла поруч з хропучим Роланом.

У всьому домі не спав один П'єр, і він чув, як вона повернулася.

VIII

Провівши матір, Жан прийшов до себе і повалився на канапу, бо горе і турботи, шо будити в його брата потребу бігати й тікати, наче зацькована тварина, впливали на його сонливу натуру інакше і відбирали в нього руки й ноги. Він відчував таке безсилля, що нездатний був поворухнутися, не міг добратися до ліжка, млявий тілом і духом, виснажений і пригнічений. Він не був, як П'єр, ображений в своєму чистому почутті синівської любові і в цій потаємній гідності, самоповазі, притаманній гордим душам, а його приголомшив тільки удар долі, що разом з тим погрожував його найдорожчим інтересам.

Коли його душа нарешті заспокоїлася, коли думки його прояснилися, наче скаламучена хвилями вода, він почав обдумувати становище, в якому опинився. Коли б він якось інакше довідався про таємницю свого народження, то, певно, був би обурений і відчув велику прикрість; але після сварки з братом, після цих злосливих і брутальних слів, що струсили його нерви, він вислухав болісну й зворушливу сповідь матері, сповідь, яка позбавила його сили для гнівного обурення. Удар, завданий його нервам, був такий сильний, що ніби розчинив у величезному зворушенні всі забобони і всі най-вразливіші принципи усталеної моралі. До того ж він не був людиною сильною, не любив ні з ким боротися, а з самим собою і поготів; отож зразу примирився і через свою любов до спокою, до життя приємного і спокійного почав думати про ту небезпеку, що загрожувала спокою його і всієї сім'ї, передчуваючи неминучість цієї небезпеки, щоб відвернути її, вирішив напружити всю свою енергію і сили, йому хотілось зразу ж знайти вихід із становища, бо він, як усі слабкодухі люди, нездатний на тривале вольове напруження, іноді відчував конечну потребу в негайному рішенні. До того ж розум юриста, звиклий розплутувати і вивчати складні ситуації, інтимні родинні справи, одразу ж зрозумів усі найближчі наслідки душевного стану брата. Він мимоволі розглядав ці наслідки з професіонального погляду, ніби визначав майбутні взаємини своїх клієнтів, що пережили моральну катастрофу. Безперечно, постійне спілкування з П'єром було надалі неможливе, йому особливо легко уникнути цього, живучи окремо. Але ж і їх мати не могла лишатись під одним дахом із старшим сином.

І Жан довго розмірковував, нерухомо сидячи на подушках і придумуючи та відкидаючи різні плани і ніяк не знаходячи нічого, що б здалось йому задовільним.

Коли раптом у нього промайнула думка: "Чи може порядна людина прийняти таку спадщину, як та, що одержав він?"

Спершу він відповів собі відразу: "Ні!" — і вирішив віддати її бідним. Це дуже важко, але що вдієш? Він продасть свої меблі і працюватиме, як усі інші початківці. Таке мужнє і рішуче рішення підбадьорило Жана; він підвівся, підійшов до вікна і припав лобом до скла. Отже, він був незаможний і знов буде незаможний. Що ж, від цього не помирають. Погляд його спинився на газовому ріжку, що горів напроти нього, по той бік вулиці. Помітивши жінку, що пройшла по тротуару, Жан згадав раптом про пані Роземійї, і серце його затремтіло від болю, що його завдає нам жорстока думка. Зразу уявив собі всі згубні наслідки свого рішення. Він буде змушений відмовитись від шлюбу з цією жінкою, відмовитись від щастя, відмовитись від усього. Чи ж може він зараз так вчинити, коли заручився з нею? Вона погодилась стати його дружиною, знаючи, що він з достатками. Може, вона й тепер згодиться, незважаючи на його зубожіння; але ж чи має він право просити її, вимагати від неї такої жертви? Чи ж не краще залишити ці гроші в себе, як тимчасову власність, щоб пізніше повернути її бідним?

І в душі Жана, де егоїзм прикривався маскою моральності, боролися різні потаємні інтереси. Спершу докори сумління поступалися перед хитрими доказами розуму, потім перемагали і далі знову зникали.

Він сів, вишукуючи остаточної підстави, якоїсь цілком незаперечної причини, щоб покінчити з своїми ваганнями і переконати свою природжену чесність. Вже разів із двадцять запитував він себе: "Адже я син цього чоловіка, знаю і визнаю це,— то хіба не природно буде прийняти мені від нього спадщину?" Але цей доказ не міг приглушити того "ні", яке нашіптувало йому сумління.

Раптом він подумав: "Отже, я більше не син того, кого я вважав за свого батька, я не зможу більше нічого приймати від нього ні за життя його, ні по смерті. Це було б і нечесно, і несправедливо. Це означало б обкрадати свого брата".

Ця нова думка заспокоїла його, притишила докори сумління, і він знов підійшов до вікна.

"Так.-—казав він собі,— треба зректися батьківської спадщини, яка цілком залишиться П'єрові, бо я не син його батька. Це буде справедливо. Тоді хіба не буде справедливо, якщо я прийму гроші від свого батька?"

Визнавши, що він не може прийняти Роланових грошей, вирішивши рішуче відмовитись від них, він вирішив залишити собі спадщину Марешаля, бо, відкинувши і те і друге, засудив би себе на справжні злидні.

Покінчивши остаточно з цим делікатним питанням, він задумався про перебування П'єра в сім'ї. Як позбутися його? Він уже втратив надію знайти якесь практичне рішення, коли гудок пароплава, шо увіходив до порту, подав йому думку, немовби підказав відповідь на його питання.