Графиня стала розбиратись перед дзеркалом. Відкололи з неї чепець, прикрашений трояндами; зняли напудрену перуку з її сивої й коротко обстриженої голови. Шпильки дощем сипались біля неї. Жовте плаття, гаптоване сріблом, упало до її розпухлих ніг. Герман був свідком огидних таїнств її туалету; нарешті графиня лишилася в спальній кофті й нічному чепці; в цім уборі, більш властивому її старості, вона здавалася менш жахливою і потворною.
Як і всі старі люди взагалі, графиня слабувала на безсоння. Роздягшись, вона сіла біля вікна у вольтерівське крісло й одіслала покоївок. Свічки винесли, кімната знов освітилась самою тільки лампадою. Графиня сиділа, вся жовта, ворушачи одвислими губами, хитаючись праворуч і ліворуч. В мутних очах її відбивалась цілковита відсутність мислі; дивлячись на неї, можна було б подумати, що хитання страшної старухи відбувалось не з її волі, а під впливом захованого гальванізму.
Раптом це мертве обличчя змінилось невимовне. Губи перестали ворушитись, очі оживились: перед графинею стояв незнайомий мужчина.
— Не лякайтесь, ради бога, не лякайтесь! —сказав він виразним і тихим голосом.— Я не маю наміру заподіяти вам шкоду; я прийшов благати вас про одну милость.
Стара мовчки дивилась на нього і, здавалось, його не чула. Герман подумав, що вона глуха, і, схилившись над самим її вухом, повторив їй те ж саме. Стара мовчала, як і перед тим.
— Ви можете,— продовжував Герман,— стати щастям мого життя, і це нічого вам не коштуватиме: я знаю, що ви можете вгадати три карти підряд...
Герман замовк. Графиня, здавалося, зрозуміла, чого від неї вимагали; здавалось, вона шукала слів для своєї відповіді.
— Це був жарт,— сказала вона нарешті,— клянусь вам! це був жарт!
— Цим нема чого жартувати,— заперечив сердито Герман.— Згадайте Чаплицького, якому ви допомогли відігратись.
Графиня, видно, зніяковіла. Риси її виявили сильний рух душі, але вона скоро впала в попередню нечутливість.
— Чи можете ви,— провадив Герман,— визначити мені ці три певні карти?
Графиня мовчала; Герман продовжував:
— Для кого вам берегти вашу таємницю? Для внуків? Вони багаті й так; вони ж не знають і ціни грошам. Марнотратові не допоможуть ваші три карти. Хто не вміє берегти батьківський спадок, той все-таки помре в злиднях, попри всі демонські зусилля. Я не марнотрат; я знаю ціну грошей. Ваші три карти для мене не пропадуть. Ну!..
Він спинився і з трепетом чекав її відповіді. Графиня мовчала; Герман став на коліна.
— Якщо коли-небудь,— сказав він,— серце ваше знало почуття любові, якщо ви пам'ятаєте її захват, якщо ви хоч раз посміхнулись, почувши плач новонародженого сина, якщо людське щось билось коли-небудь у грудях ваших, то благаю вас почуттями дружини, коханки, матері,— всім, що тільки є святого в житті,— не відмовте мені на моє прохання!—відкрийте мені вашу таємницю!—навіщо вам вона?.. Може, вона зв'язана з жахливим гріхом, з пагубою вічного блаженства, з диявольським договором... Подумайте: ви старі; жити вам уже недовго,— я ладен узяти гріх ваш на свою душу. Відкрийте мені тільки вашу таємницю. Подумайте, що щастя людини перебуває у ваших руках; що не тільки я, а й діти мої, внуки і правнуки благословлять вашу пам'ять і шануватимуть її, як святиню...
Стара не відповідала ні слова.
Герман підвівся.
— Стара відьма!—сказав він, зціпивши зуби,— так я ж примушу тебе відповісти...
З цим словом він витяг з кишені пістолет.
Побачивши пістолет, графиня вдруге виявила сильне почуття. Вона закивала головою й підняла руку, немов затуляючись од пострілу... Потім покотилась навзнак... і лишилась недвижна.
— Годі вам дуріти,— сказав Герман, взявши її руку.— Питаю востаннє: чи ви хочете визначити мені ваші три карти? — так чи ні?
Графиня не відповідала. Герман побачив, що вона вмерла.
IV
7 Mai 18 **.
Homme sans moeurs et sans religion*!
Листування.
Лизавета Іванівна сиділа в своїй кімнаті, ще в бальному своєму вбранні, поринувши в глибокі роздуми. Приїхавши додому, вона спішила одіслати заспану дівку, що нехотя пропонувала їй свою послугу,— сказала, що роздягнеться сама, і з трепетом увійшла до себе, сподіваючись знайти там Германа і бажаючи не знайти його. З першого погляду вона переконалася, що його нема й дякувала долі за перепону, що перешкодила їх побаченню. Вона сіла, не роздягаючись, стала пригадувати всі обставини, які за такий короткий час і так далеко її завели. Не минуло й трьох тижнів з тої пори, як вона вперше побачила у вікно молодого чоловіка,— і вже вона з ним листувалася,— і він устиг домогтись від неї нічного побачення! Вона знала ім'я його тільки тому, що деякі з його листів були ним підписані; ніколи з ним не розмовляла, не чула голосу його, ніколи про нього не чула... аж до самого цього вечора. Дивна річ! В самий той вечір, на балу, Томський, дуючись на молоду княжну Поліну ***, яка, проти звичаю, кокетувала не з ним, хотів помститись, виявляючи байдужість: він покликав Лизавету Іванівну й танцював з нею безконечну мазурку. Він увесь час жартував з її пристрасті до інженерних офіцерів, запевняв, що він знає набагато більше, ніж вона могла б гадати, і деякі з його жартів були так влучно спрямовані, що Лизавета Іванівна думала кілька разів, що її таємниця була йому відома.
— Від кого ви це все знаєте? — спитала вона, сміючись.
— Від приятеля відомої вам особи,— відповів Томський,— чоловіка дуже незвичайного!
— Хто ж цей незвичайний чоловік?
— Його звуть Германом.
Лизавета Іванівна не відповіла нічого, але їй руки й ноги заклякли...
— Цей Герман,—продовжував Томський,—особа справді романічна: в нього профіль Наполеона, а душа Мефістофеля. Я думаю, що на його совісті принаймні три лиходійства. Як ви зблідли!..
— В мене голова болить... Що ж казав вам Герман,— чи як пак його?..
Герман дуже невдоволений своїм приятелем: він каже, що на його місці він вчинив би зовсім інакше... Я навіть гадаю, що Герман сам щодо вас має наміри, принаймні він зовсім не байдуже слухає закохані вигуки свого приятеля.
— Та де ж він мене бачив?
— В церкві, можливо,— на гулянні!.. Бог його зна! може, в вашій кімнаті під час вашого сну: він такий...