"От дикун!" — казала ти.
Я нічого не добився, вона лишалась непохитна у своїй вірі, мов церковний служка. І мені було жаль, що покірність долі робила її сліпою і глухою...
Але тієї ночі в Сахарі, беззахисний, між пісками і зорями, я віддав їй належне.
Не знаю, що зі мною діється. В небі стільки зірок-магнітів, а сила тяжіння прив'язує мене до землі. Друга сила тяжіння повертає мене до самого себе. Багато до чого, відчуваю, мене притягує моя власна вага. Мої марення реальніші, аніж оці дюни, цей місяць, ніж усе, що тут є. Так, диво не в тому, що дім дає нам притулок і зігріває нас, не в тому, що ми маємо ці стіни. Диво в тому, що він поволі сповнює нас ніжністю. І та ніжність створює в глибині серця якісь незнані шари, де ніби води джерела, народжуюються марева...
Сахаро, Сахаро моя, тебе теж зачарувала стара ткаля!
V
ОАЗА
Я вже стільки розповідав вам про пустелю, що, перш ніж говорити про неї знову, хотів би змалювати оазу. Оаза, яка постає в моїй уяві — не з тих, що загубилися у пісках Сахари. Але літак може зробити й інше чудо: він переносить вас прямо в серце невідомого. Щойно ви, мов той біолог, вивчали, незворушно розглядаючи в ілюмінатор, людський мурашник — міста, що розкинулися на рівнині, дороги, які в усі боки біжать од них і, наче кровоносні судини, живлять їх соками ланів. Та ось затремтіла стрілка висотоміра — і зелені кущики там, унизу, стають цілим світом.
Ви — бранець галявини у заснулому парку.
Відстань вимірюється не далекістю. За садовою огорожею іноді криється більше таємниць, ніж за Китайським муром, і мовчання оберігає душу маленької дівчинки надійніше, ніж неозорі піски оазу в Сахарі.
Розкажу про одну коротку зупинку під час мого польоту. Це було поблизу Конкордії, в Аргентіні, але могло бути де завгодно: чудеса трапляються так часто.
Я приземлився серед поля і зовсім не думав, що ввійду в чарівну казку. Ні лагідні чоловік і жінка, що мене підібрали, ні старенький форд, яким вони мене везли, нічим особливим не вирізнялися.
— Ви у нас переночуєте...
Та ось дорога повернула, і попереду, в місячному сяйві показалася група дерев, а за ними будинок. Який дивний будинок! Присадкуватий, важкий, майже фортеця. Але вже на подвір'ї я побачив, що цей казковий замок — притулок, такий же мирний, тихий і надійний, як монастир.
Одразу появились дві дівчинки. Допитливо оглянули мене, як судді, що охороняють заповідне царство; молодша трохи надула губи і постукала об підлогу недавно вирізаною паличкою; нас познайомили, дівчатка мовчки, і здавалося, з якимось кумедним викликом подали мені руки, потім зникли.
Мені було забавно й гарно. Все просто тихо й скрито, як перше слово таємниці.
— Ох-ох, дикунки вони в нас, — простодушно мовив батько.
І ми увійшли в будинок.
Я любив у Парагваї зухвалу траву, яка в столичному місті висовує носа з кожної щілини в бруківці, — посланниця вічносущого пралісу, якого часто й не видно, вона приходить побачити, чи в місті все ще господарюють люди, чи не настав час трохи потіснити все це каміння. Я любив цей занепад, який був ознакою надто великого багатства. Але тут я здивувався.
Бо все тут занепало і все було чарівне, як оте старе, вкрите мохом дерево, що аж потріскалось від часу, як дерев'яна лава, куди приходили посидіти закохані десятка поколінь. Дерев'яні панелі покоробилися, вікна й двері поточив шашіль, стільці кривоногі... Тут нічого не лагодили, але завжди дбали про чистоту. Все вимите, натерте, все блищало.
Вітальня од того набула дуже виразистого вигляду, як пооране зморшками лице старої. Тріщини в стінах, обдерта стеля — все мене захоплювало, а найбільше — паркет: подекуди він провалився, подекуди тремтів, мов кладка, але був чистий, натертий, блискучий. Цікавий дім, він викликав не поблажливість, а величезну повагу до себе. Звісно, кожен рік додавав щось нове до його складного вигляду, до його чарівності, до тепла його дружньої атмосфери, як додавав, зрештою, і небезпек, які чигали по дорозі з вітальні до їдальні.
— Обережно!
В підлозі — дірка. Мені сказали, що в такій ямі неважко й ноги поламати. Ніхто не винен, що тут дірка, це робота часу. У них була манера вельмож, аристократична зневага до будь-яких виправдань. Мені не казали: "Всі ці дірки можна було б позабивати, гроші є, але..." Не казали й іншого — хоч то була чистісінька правда: "Місто здало нам в оренду цей будинок на тридцять років. Місто має й ремонтувати його. Кожне впирається..." До пояснень не вдавались, і ця невимушеність подобалась мені. Хіба що зауважать мимохідь:
— Ох-ох, розвалюється потроху...
Але казали це так легко, що я підозрював: мої нові друзі не дуже тим журяться. Уявіть собі, що тут появиться артіль мулярів, теслярів, столярів-червонодеревників, штукатурів, сюди, де все віє минулим, вони принесуть свої блюзнірські знаряддя і за тиджень так змінять будинок, що ви ніколи не впізнаєте його, і вам все здаватиметься, ніби ви в гостях. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, без люків-пасток під ногами — це не дім, а приймальня в ратуші.
Нічого дивного, що дві дівчинки в цьому домі так непомітно зникли. Яке ж тут має бути горище, коли вже в вітальні повно всякої всячини, мов на горищі! Глянеш на якусь шафу і здогадуєшся, що досить прочинити її дверцята — і звідти поваляться паки пожовклих листів, прадідусеві квитанції, зв'язки ключів — їх куди більше, ніж у всьому домі замків, і до жодного замка вони, звісно, не підходять. Ключі настільки непотрібні, що збивають з пантелику, і в уяві постають підземелля, заховані скрині, скарби старовинних золотих монет.
— Будьте ласкаві, до столу.
Ми рушили до їдальні. Переходячи з кімнати в кімнату, я вдихав розлитий скрізь, мов ладан, запах — дух старих бібліотек — з яким не порівняти жодного запаху в світі. Особливо ж подобалось мені, коли розвозили лампи. То були важкі старовинні лампи — їх перевозили з кімнати в кімнату, як у далекі часи мого дитинства — і на стінах од них ворушилися химерні тіні. Появлялись букети вогню і чорні пальми. А потім лампа ставили на місце, береги світла ставали нерухомі, й застигала безкрая пітьма, в якій тихо потріскувало дерево.