У мене на столі білі квіти, за вікном мокра веранда всипана їх пелюстками.
14 червня. Таня поїхала до Ульму, я пишу "Ост"-а, в перервах читаю "Von Rurik bis Stalin" Моллера. Бажання висловити вищість германської раси та її вплив на формування історії Росії. Прочитав також роман "Der Schuldträger" Меєра. Не маю доброї белетристики.
Зараз я сам, Таня приїде, мабуть, завтра, цікаво, що там у світовій політиці, то ж завтра продовження мирової конференції чотирьох в Парижі. Чи дійде до якогось миру? Онкель Сем візаві Батько народів?
17 червня. Пишеться й пишеться "Ост". Сама радість. На веранду відчинене широке, вітражне вікно, кімната уряджена в старовинному німецькому, баверському стилі з Різьбленими меблями і дерев’яним обшальованням… Чисте повітря, очі не бачать брудних коридорів казарми, вуха не чують їх брудного галасу.
Учорашній, недільний день провели родинно, обідали разом у великій їдальні, по обіді Таня відпочивала, тож то я ходив по садочку зайнятий думами. ("Ходила я по садочку, по зелену барвіночку"). Опісля пили таку "Мокка", яка забрала мені сон цілої ночі. ("Сон літньої ночі"). Дощ, хмари – хмари і дощ, на хвилинку сонце, а там знову хмари і дощ. І вітер. Учора під вечір показалось червоне сонце і ми з Танею пройшлися полем, де висипається пшениця і цвітуть маки і, здавалось, що на завтра випогодиться. Помилились. Рано дощ, зараз вітер, а там, мабуть, знов дощ. Збираюсь скочити до Ульму.
18 червня. У обід повернувся з Ульму, купа листів і в тому від М. Шлимкевича з Мюнхену, від І. Керницького з Карлсфельду, від Є. Пастернака з Франкфурту. Нагадують мені, що є МУР і що я його голова. "Кожному граду свой нрав і права, кожний імієт свой ум голова". Пастернак повідомляє, що в скорому часі можна буде висилати рукописи до ЗСА. Був у редакції. В черговому числі "Вістей" аж три мої статті. Щось несамовите, я протестував, скаржаться, що інше їм не підходить, але ж не буду я заповняти їм цілу газету. Сказав, що зі статтями кінець – пишу "Ост".
20 червня. Вдома, трохи краща погода. Не пишу. Читаю який російський роман. Учора писав, але в’яло. Багато згадую, багато думаю. Тиснуться й тиснуться думки, ніби тій війні не кінець, що вона має продовжуватись, що вона вже продовжується у новому, іншому вигляді. Протилежності світу занадто глибокі. Пригадується фото з конференції в Потсдамі – Етлі, Труман, Сталін. Етлі у звичайному костюмі, звичайній краватці, з ланцюжком годинника в кишені камізельки, Труман у костюмі а ля денді з метеликовою краваткою і вложкою у верхній лівій кишенці, тож то Сталін у білому мундурі, золоті ґудзики, широкі пагони зі золотою звіздою й золотим маршальським знаком і штани з червоними лямпасами. Етлі і Труман дивляться на нього і весело сердечно сміються, то ж то Сталін дивиться перед себе, на устах під вусом і щілинах маленьких очей затиснено хитру, іронічну посмішку, яка каже: – Сміятиметься той, хто сміятиметься останній… Етлі радується, що ось-ось збудеться імперії, Труман збувся Філіпінів, Сталін здобув Алеути, Сахалін, Европу до Гамбурга і це ще лиш початок… Коштом тих, що сміються. О tempora, o mores!
23 червня. Неділя. Починаю новий зшиток нотатника. У мене на машині "Ост". Інколи пориваюсь писати, підсідаю до машини, але не йде. Ці дні не дають настрою. Можливо, кінчається мій сезон, помічається вичерпання, але той дощ і той холод… Передучора були знов в Ульмі і там ночували. Не можна знайти місця. Війна? Не війна? Що далі? Вернемось назад?… А чи не вернемось ніколи?
Учора, їдучи з Ульму, на станцію прибув величезний, санітарний потяг з напрямком схід… Пригадуються такі потяги з 39-го року іншої марки. Залізниця весь час в русі, вантажі танків, гармат, війська. Американські вагони, американське знаряддя, американські люди. Настрій тривоги, в повітрі великий знак запиту.
Але ми вчора, цілком випадково, навіть трохи побавились. Появився один знайомий майстер акордіону, зійшлися молоді і вийшов танець. Хвилинка розваги. Святкування миру. Минуло ж п’ять років від початку Гітлеро-Сталінської війни. Ті дні особливо врізались в тямку, багато піднесення, багато сподівалося і таке гостре розчаровання.
24 червня. Ностальгія, болюча туга, фантастичні мрії. Чогось чекаємо. Здається, що ми перед бурею, щось має статися, нас кудись покличуть. І нічого нема. І реакція розпачу. Невже з нами кінець? Було трохи обнадії з Америки та і це затихло. Але ж що Америка? Це лиш втеча від себе…
Лист від Євгена Маланюка. Давно, ще від Львова 1943 року, з ним не бачились, листувалися коли ми були в Люденбургу сорок четвертого року. У нього також нерви. Ось його нота:
"Дорогий друже!
Не приїхав, я мав перерву в гімназії [він викладає математику в таборовій гімназії в Реґенсбурзі. – У. С.] і мусів відпочити в лісі – дуже коротко. А тепер у мене повно зденервовань і турбот, бо, здається, має прибути родина… Але не знаю в який спосіб. І той "спосіб" мене найбільше гризе (у мене зле з серцем).
Маю до Вас прохання: подбайте для мене "запрошення" з-за океану. З родиною (Богуміла і Платон, 11 літ). Цим мене дуже зобов’яжете. Також, вітайте милого п. Ігоря (він має також зв’язки з єпископом Теодоровичем), нагадайте йому про мене і родину.
Нерви – вже на границі. Дещо працював, так що відпочинок мусить бути. Нічого не пишу півтора року – не можу. Отже суспільство (пожалься Боже), коли воно в теорії існує, мусить мені раз в житті прийти з поміччю. Коли б Ви могли заскочити коли-будь, то не забудьте пошукати мене. (Гімназія). Туди і пишіть. Вітайте дружину п. Олега і попросіть її вибачення, що не писав.
Міцно стискаю руку, Є. Маланюк."
Так. "Нерви вже на границі"… Чекати на поміч суспільства – чекати у моря погоди. "Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України…"
У "Вістях" за 20-те ц.м. повно моїх статтей. Передовиця "22 червня 1941", підписана П. Б., сторінка третя – "До розважання польського" – Улас Самчук і сторінка четверта – "Людина скам’янілих днів" про Ольжича – У. С.
Про 22-й червень говориться так: "Підпорядковуючись літочисленню, наближається день, якого ми втретє згадуємо… Час, коли ми перейшли кордони на схід, а тим самим ми вступили в землю нічию – землю нашого майбутнього". Мені ці слова, з німецької преси, підписані досить знаним німецьким журналістом Бертом Неґелє, врізались в пам’ять. Це було дійсно під час "повороту" до виходу, на третьому році німецько-російських змагань за "землю нічию", в перекладі на людську мову – за нашу землю, землю наших предків. Німецькі армії стояли тоді там, звідки вони вийшли перед трьома роками, і військовий кореспондент вважає за потрібне сказати: