Протягом трьох перших місяців зими Кароліна й перехожий бачились у такий спосіб двічі на день — в ті короткі хвилини, коли він проходив повз її вікна. З кожним днем ці миттєві побачення набували усе приязнішого характеру, і між ними склалися якісь ніби братні взаємини. Кароліна і незнайомець, здавалося, спершу дійшли взаємного порозуміння, а потім, вдивляючись в обличчя одне одному, знайомились усе ближче й ближче. Невдовзі поява перехожого під вікнами стала для Кароліни ніби заздалегідь домовленим візитом. Коли випадково чорний пан проходив повз будинок, не кинувши їй легенької усмішки, в яку складався його виразний рот, або ласкавого погляду своїх карих очей, їй увесь день чогось не вистачало. Вона почувала себе, як ті старі люди, для котрих читання газет стало такою значною втіхою, що на другий день після свята вони місця собі не знаходять і через неуважність чи то нетерпіння ідуть по газету, яка помагає їм на кілька хвилин заповнити порожнечу свого існування. Як для незнайомця, так і для Кароліни ці короткі зустрічі набули цікавості, ніби невимушена дружня бесіда. Дівчина вже не могла приховати від пильного ока свого мовчазного друга смутку, турбот чи недуги, як і йому не вдавалося приховати свого неспокою від Кароліни. "У нього скоїлося вчора якесь нещастя!" — часто спадало їй на думку, коли вона помічала, що вираз обличчя у чорного пана перемінився. "О, він сьогодні багато працював!" — вихоплювався в дівчини вигук на якісь інші прикмети, котрі тільки вона вміла розпізнавати. Та й незнайомець узнавав, коли гаптувальниця просиджувала всю неділю за роботою, щоб закінчити сукню, на візерунок якої йому кортіло подивитися; він помічав занепокоєння, що кидало похмуру тінь на гарненьке личко, тільки-но надходив термін платити комірне, і вгадував, коли Кароліна провела ніч за гаптуванням; але головне — він зауважив, що з кожним новим днем їхнього знайомства розвіювалися сумні думки, які старили її веселі й ніжні риси. Коли зима висушила стебла й листя на квітнику за віконними ґратками, та й саме вікно зачинилося, незнайомець не міг утриматися від лукавої усмішки, помітивши незвичне освітлення на рівні Кароліниної голівки. Дріб'язкова ощадливість, з якою топилася грубка, червоні відблиски на обличчях обох жінок виявляли перед ним усе убозтво їхньої маленької господи. Та коли в його погляді з'являвся болісний вираз співчуття, Кароліна гордо відповідала на нього вдаваною веселістю. Проте симпатія, що зародилася в глибині їхніх сердець, залишалася там похованою; ніщо не відкривало ні йому, ні їй сили та щирості тих почуттів; вони досі навіть не чули голосу одне одного. Ці двоє безмовних друзів береглися ближчих взаємин, мовби якогось лиха. Здавалось, кожне з них боялося завдати другому тяжчого горя, аніж те, яке йому хотілося розділити. Що ж зупиняло їх? Сором'язливість дружби? Побоювання, яке походило з егоїзму або з жорстокої недовіри, що роз'єднує людей у великому місті? А чи внутрішній голос застерігав їх від загрозливої небезпеки? Було б неможливо пояснити почуття, яке вабило їх одне до одного і воднораз відштовхувало, будило то байдужість, то любов, інстинктивно єднало і роз'єднувало в дійсності. Можливо, кожне з них прагнуло зберегти свої ілюзії. Інколи здавалося, ніби чорний пан боїться почути брутальні слова із її свіжих і чистих, немов квітка, уст, а Кароліна вважає себе негідною цієї таємничої людини, у якій усе говорить про владу й багатство. Що ж до пані Крошар, то ця ніжна матуся майже гнівалась на доччину нерішучість і невдоволено поглядала на чорного пана, хоча спочатку всміхалася йому люб'язно, трохи не підлесливо. Ніколи вона так гірко не скаржилася дочці на те, що вона, стара жінка, мусить куховарити; ніколи ще ревматизм і катар горла не викликали в неї такого жалібного стогону; нарешті, вона не спромоглася сплести за цю зиму стільки тюлю, скільки Кароліна потребувала для гаптування. Тому в кінці грудня, коли хліб звичайно буває особливо дорогий,— а 1816 року ціна на хліб так піднялася, що люди вбогі тяжко бідували,— перехожий помітив на обличчі дівчини, чийого імені він не знав, глибоко прихований смуток, якого не могла розвіяти навіть його привітна усмішка. Скоро він здогадався з Кароліниних очей, з її змарнілого вигляду, що вона трудиться й ночами. Якось у кінці того самого місяця незнайомець, усупереч заведеному звичаю, вертався вулицею з турнікетом близько першої години ночі. Підходячи до оселі, де мешкала Кароліна, він почув у нічній тиші два голоси — плакливий матері й зажурений юної гаптувальниці; їхні звуки зливалися з шумом дощових струменів і снігової крупи. Він тихо підкрався до вікна і там зачаївся, хоч його й могли прийняти за злодія,— щоб послухати, про що гомонять мати й дочка; при цьому він мав змогу спостерігати за ними крізь діру в пожовклих муслінових фіранках, схожих на капустяне листя, сточене хробаками. Цікавий перехожий побачив на столі, що стояв між кроснами і тамбуром, гербовий папір, його добре освітлювала лампа з двома кулями, повними води. Незнайомець відразу впізнав судову повістку. Пані Крошар плакала, а голос Кароліни, завжди такий лагідний і ніжний, набрав гортанного призвуку, став майже невпізнанний.
— Навіщо, мамо, так побиватися? Завтра й післязавтра пан Муліне наших меблів не продасть і нас не вижене, а за дві ночі я закінчу сукню для пані Роген.
— А що, як вона заплатить не зразу, як завжди? Та й чи вистачить тих грошей, щоб розрахуватися і з пекарем?
Свідок цієї сцени був добрий фізіономіст, і йому здалося, що в материному розпачі було стільки ж лицемірства, як і щирості в горі її дочки. Він відійшов від вікна і тут же повернувся, іще раз зазирнувши крізь дірку у фіранці. Мати вже лягла, а юна гаптувальниця, схилившись над кроснами, завзято працювала. На столі поряд з повісткою лежала трикутна скибка хліба, якою трудівниця мала згодом підкріпитись, а дивлячись на неї, пам'ятати, що її мужність буде винагороджено. Чорного пана узяв такий жаль і біль, аж він здригнувся. Одна шибка була вибита, і він кинув у вікно свого гаманця так, щоб він упав до ніг дівчини. Потім, навіть не навтішавшись її подивом, поквапно втік; серце його тьохкало, щоки пашіли вогнем. Назавтра незнайомець пройшов вулицею з виразом зажуреним і відлюдкуватим, удаючи з себе вкрай стурбованого. Одначе уникнути виявів удячності Кароліни він не зміг; дівчина заздалегідь розчинила вікно й заходилася розпушувати ножем покриту снігом землю в прямокутному ящику: хоч цей привід і незграбний, але хай її благодійник знає, що сьогодні вона не хоче дивитися на нього крізь шибки. Втупившись у свого покровителя очима, повними сліз, дівчина вклонилася йому, ніби мовлячи: лише серцем можу я заплатити вам. Проте чорний пан прикинувся, ніби зовсім не розуміє, що означає така незвичайна поведінка дівчини. Коли він повертався увечері, Кароліна саме заліплювала папером розбиту шибку. Побачивши його, вона всміхнулася, сяйнувши білими як сніг зубами, і цей усміх був мов обіцянка. Відтоді чорний пан став ходити іншою дорогою і на вулиці з турнікетом більше не з'являвся.