— Невже, бідолашна дитино,— вигукнув Роже,— ви ніколи не прагнули багатства і насолоди розкошів? Невже вам не хочеться носити ті гарні сукні, які ви гаптуєте?
— Я збрехала б вам, пане Роже, якби сказала, що не думаю про щастя, яким тішаться багатії. Атож, я часто мрію, а надто перед сном, про те, як було б добре, якби моїй бідолашній матері не доводилося більше виходити на вулицю за всякої погоди, щоб купити нам чогось попоїсти. Вона вже стара. Мені б хотілося, щоб уранці покоївка подавала їй у постіль солодку каву з рафінадом. Горопашна моя старенька любить читати романи. Отож я воліла б, щоб вона псувала собі очі за читанням, а не за роботою з ранку до ночі зі шпульками. Їй не зашкодило б також трошки доброго вина. Одне слово, я хотіла б знати, що мати моя щаслива: вона така добра!
— То вона завжди була добра до вас?
— Звичайно,— відповіла дівчина з найглибшою щирістю. І після короткої паузи, під час якої молоді люди поглянули на пані Крошар, а та, дійшовши до середини містка, посварилася на них пальцем, Кароліна вела далі: — Атож, вона дуже стара. Як піклувалася вона про мене, коли я була маленька! Вона продала усе своє столове срібло, щоб віддати мене в науку до однієї старої жінки, в якої я навчилася гаптувати. А мій сердешний батько! Скільки зусиль вона доклала, щоб скрасити його останні хвилини! — На цю згадку дівчина здригнулася і затулила обличчя руками.— Ну, та що там, усі ці прикрощі уже в минулому,— проказала вона, намагаючись розвеселитися. Помітивши, що Роже розчулився, вона зашарілася рум'янцем і більше не наважувалась на нього глянути.
— Що робив ваш батько? — спитав пан Роже.
— Перед революцією він танцював у Опері, — сказала вона невимушено,— а мати співала в хорі. Батькові на сцені не раз доводилося керувати військовими діями. А потім він випадково опинився біля Бастілії, коли її брали штурмом, деякі з напасників упізнали його й запитали, чи не погодиться він очолити їх, хоча тут атака справжня, не те що в театрі. Мій батько був не з полохливих, він погодився і повів повстанців. Згодом він дістав чин капітана, воював в армії Самбри-і-Мези, добре себе проявив і став полковником. Але під Лютценом5 його було смертельно поранено, він цілий рік лікувався, і в Париж його привезли уже вмирати. Після реставрації Бурбонів моя мати не змогла виклопотати пенсії, і ми геть зубожіли, нам довелося в поті чола заробляти на хліб. А оце моя старенька заслабла. Тепер вона втратила колишню сумирність; вона все нарікає, і я її розумію: адже вона спізнала щасливе життя. Що ж до мене, то я не можу шкодувати за втіхами, які мені невідомі. Я прошу у неба лише одного...
— Чого? — жваво спитав Роже, який задумливо дивився на дівчину.
— Щоб жінки завжди носили гаптований тюль і нам ніколи не бракувало роботи.
Щирість цього признання зворушила молодика, і він уже не так вороже позирав на пані Крошар, коли та повільно підійшла до них.
— Ну що, дітки, нагомонілися? — спитала мати з лукавою поблажливістю,— Подумати лишень, пане Роже, що колись маленький капрал6 сидів там, де оце сидите ви,— вела вона далі по хвилі мовчання.— Бідолаха! Мій чоловік обожнював його! Добре, що Крошар помер: він не стерпів би, знаючи, куди вони його запроторили.
Роже приклав палець до уст, і славна бабця промовила, хитаючи головою:
— Гаразд, я триматиму язика на припоні. Проте,— додала вона, розстебнувши комір корсажа і показуючи золотого хреста з червоною стрічкою, який висів у неї на шиї на чорному шнурі,— вони не заборонять мені зберігати те, чим він нагородив бідолаху Крошара, мене й поховають із цим орденом.
У ті часи такі слова вважалися крамольними, і Роже урвав стару, підхопившись на ноги. Парковими алеями вони повернулися до села, і молодик відлучився на кілька хвилин, щоб замовити обід у найкращого ресторатора Таверні, потім вернувся до жінок і лісовими стежинами повів їх до ресторації. Обід минув весело. Роже вже не скидався на похмуру тінь, що блукала колись вулицею з турнікетом. Він нагадував не чорного пана, а скоріше довірливого хлопця, ладного безтурботно віддатися плину життя, як і дві убогі трудівниці, яким завтра, може, забракне хліба. Він немовби переживав радість перших років життя, в його усмішці світилося щось лагідне, дитинне. Коли близько п'ятої години веселий обід завершився кількома келихами шампанського, Роже перший запропонував піти на сільську гулянку, влаштовану під каштанами, де Кароліна й він теж почали танцювати. Пальці молодих людей сплелися самі собою, серця билися від однієї надії, і під блакитним склепінням неба в червоному промінні призахідного сонця очі закоханих набули блиску, що затьмарив для кожного з них сяйво небесне. Дивну силу має думка чи бажання! Все їм здавалося можливим. У ті чарівні хвилини, коли радість осяває навіть майбутнє, душа не передчуває нічого, крім щастя. Для них обох цей чудовий день уже був повний спогадів, з якими ніщо в минулому не могло зрівнятися. Невже джерело прекрасніше за річку, надія краще за володіння, а мрія дає більшу втіху, аніж радісна дійсність?
— Ось і день уже позаду! — вихопилося в Роже, коли танці завершилися. Кароліна, помітивши на його обличчі легку тінь смутку, глянула на нього співчутливим поглядом.
— Чому б вам не радіти і в Парижі, як ви раділи тут? — спитала вона.— Хіба щастя лише в Сен-Ле? Мені здається, що віднині я вже ніколи не почуватиму себе нещасною.
Роже здригнувся від цих слів, навіяних тим мимовільним поривом ніжності, що заводить жінок далі, ніж вони хотіли б, достоту так само, як показна доброчесність робить їх жорстокішими, ніж вони є насправді. Вперше відтоді, як Кароліна й Роже обмінялися поглядом, що поклав початок їхній приязні, їм спало одне й те саме на думку; хоч вони й не висловили цієї думки, вони зрозуміли її одночасно і спізнали таке відчуття, ніби погрілися біля живодайного вогню після того, як довго мерзли на морозі. Потім, злякавшись мовчанки, що настала, вони рушили до екіпажа, який на них чекав, але раптом узялися за руки й побігли темною алеєю попереду пані Крошар. Коли вони згубили з очей тюлевий чепчик, що білів серед листя, показуючи їм, де в цю хвилину стара, Роже зупинився. Серце його калатало, і він схвильовано промовив: