Колишучи на колінах доньку, кількамісячне немовля, Кароліна з радістю поринула в спогади про минуле. Особливо охоче згадувала вона ті вересневі дні, коли Роже возив її до Бельфея і вони проводили там чудову пору ранньої осені, в яку ніби зустрічаються всі інші пори року. Природа тоді особливо щедро дарує квіти й плоди, вечори бувають теплі, ранки ясні й тихі, і осіння похмурість часто змінюється веселим сяйвом літа. В перші дні свого кохання Кароліна пояснювала рівне лагідне ставлення Роже їхніми рідкими і завжди жаданими зустрічами, а надто перевагами життя, за якого їм не доводилося постійно бути разом, як подружжю. І Кароліна з утіхою пригадала, як вона катувалася марним побоюванням і зі страхом спостерігала за Роже під час їхнього першого перебування в маленькому маєтку Бельфей, розташованому в Гатіне. Даремне шпигунство кохання! Щоразу щасливі вересневі місяці пролітали, ніби сон, серед нічим не затьмарюваного раювання. Вона завжди бачила на устах свого доброго заступника ніжну усмішку, яка здавалася віддзеркаленням її власної усмішки. Очі в Кароліни наповнилися слізьми при спогаді про ці картини, що надзвичайно яскраво ожили в її пам'яті; їй здалося, що вона недосить кохає Роже, і захотілося вважати своє двозначне становище своєрідною даниною долі, яка обдарувала її таким коханням. Не раз її охоплювала нездоланна цікавість, вона знову й знову запитувала себе, чому такий люблячий чоловік тішився лише таємним, незаконним щастям. Вона вигадувала тисячі романів, але тільки для того, щоб утекти від правди, яку давно розгадала, хоча й заплющувала на неї очі. Кароліна встала, тримаючи сонну доньку на руках, і перейшла до їдальні, щоб постежити там за приготуванням до обіду. Цей день, 6 травня 1822 року, був річницею поїздки в парк Сен-Ле, під час якої вирішилася її доля. Щороку цього дня вони з Роже справляли свято кохання. Кароліна видавала для обіду найкращу столову білизну, замовляла вишуканий десерт. З радістю подбавши про все, що стосувалося Роже, вона уклала доньку в красиву колиску і вийшла на балкон. Незабаром вона побачила кабріолет, яким її друг, чоловік уже зрілого віку, замінив колишнє елегантне тильбюрі. Відповівши на перші палкі пестощі Кароліни і пустуна, що звав його татом, Роже підійшов до колиски і схилився над нею, милуючись на сонну донечку. Він чмокнув її в лобик, потім дістав з фрачної кишені великий аркуш паперу, змережений чорними рядками.
— Кароліно,— сказав він,— ось тут посаг мадмуазель Ежені де Бельфей.
Мати з вдячністю узяла дарчого листа на велику суму державної позики.
— Чому Ежені дістала три тисячі франків ренти, а Шарль лише півтори тисячі?
— Шарль, ангеле мій, буде чоловіком,— відповів він,— з нього вистачить і півтори тисячі. З таким прибутком тямущий чоловік не бідуватиме. Якщо твій син, попри мої сподівання, виявиться нікчемою, я не бажаю заохочувати його робити дурниці. Якщо ж він буде честолюбний, то ці скромні кошти привчать його любити працю. А Ежені жінка, їй потрібний посаг.
Батько почав гратися з Шарлем, чия розкута поведінка свідчила про незалежну вдачу й вільне виховання. Хлопець анітрохи не боявся батька, і ніщо не порушувало тієї радості, яка винагороджує чоловіка за обов'язки батьківства. В цьому тісному сімейному колі панувала злагода і справжня щирість.
Увечері, на Шарлів превеликий подив, чарівний ліхтар показав на білому полотні цікаві й таємничі картини. Не раз простодушна радість дитини викликала невтримний сміх у Кароліни й Роже. Згодом, коли хлопчик пішов спати, прокинулася дівчинка і криком нагадала, що її треба нагодувати. При світлі лампи, що стояла біля каміна в цій затишній і веселій кімнаті, Роже млів од щастя, споглядаючи принадну картину: Кароліну в ореолі темних кучерів, розсипаних по плечах, білих, як щойно розквітла лілея, і немовля, що припало до її оголеної груді. Світло лампи ще яскравіше відтінювало принади молодої матері, м'яко осяваючи її саму, її біле вбрання, голівку дитини і множачи химерну гру світлотіні. Личко спокійної, мовчазної жінки здалося Роже ще милішим, і він лагідно глянув на її гарно окреслені пурпурові уста, з яких жодного разу не злетіло прикре слово. Така сама ніжність світилася в очах Кароліни, і вона глянула на Роже, чи то тішачись враженням, яке справляла на нього, чи то намагаючись відгадати, чим же завершиться сьогоднішній вечір. "Незнайомець" зрозумів цей лукавий погляд і промовив з удаваним смутком:
— Мені треба їхати. Мушу залагодити одну важливу справу, яка мене чекає вдома. Обов'язок над усе, ти згодна, люба?
Кароліна поглянула на нього ніжно й журно, але з тією покорою, в якій відчувається біль принесеної жертви.
— Прощавай! — сказала вона.— Іди! Якщо ти затримаєшся ще на годину, я так легко не відпущу тебе.
— Ангеле мій,— відповів Роже, всміхаючись,— я дістав триденну відпустку, і всі гадають, що я за двадцять льє від Парижа.
Через кілька днів після 6 травня — річниці знаменної прогулянки в Сен-Ле — мадмуазель де Бельфей поспішала вранці на вулицю Сен-Луї в Маре, в той дім, де вона бувала щотижня. Посильний приніс їй звістку, що пані Крошар, її мати, вмирає від ускладнення, викликаного катаром та ревматизмом. Поки кучер гнав коней на настійливе прохання Кароліни, підкріплене обіцянкою щедрих чайових, богобоязливі бабусі з оточення вдови Крошар привели священика в затишне й чисте помешкання на третьому поверсі, нинішню оселю хористки. Служниця пані Крошар не знала, що гарна панянка, у якої часто обідала господиня,— її дочка, і одна з перших почала наполягати, щоб запросили сповідника, сподіваючись, що священнослужитель стане у пригоді їй самій не менше, ніж умирущій. У перерві між партіями в бостон чи під час прогулянок по Тюркському саду старі баби, з якими любила побалакати вдова Крошар, зуміли пробудити в зачерствілому серці приятельки гризоти сумління на думку про минуле, невиразну тривогу про майбутнє, страх перед пеклом і туманні надії на прощення, якщо вона навернеться до віри. Отож того печального ранку три бабці, що мешкали на вулицях Сен-Франсуа та В'є-Тампль, розташувались у вітальні, де по вівторках їх приймала пані Крошар. Кожна з них по черзі вставала з крісла і дибала до сусідньої кімнати, щоб посидіти біля узголів'я тяжкохворої й навіяти їй ті примарні надії, якими тішать умирущих. Та коли, на їхню думку, розв'язка була вже близька, а запрошений лікар заявив, що не поручиться за життя вдови, бабці почали радитися між собою, чи не слід повідомити мадмуазель де Бельфей. Вислухавши думку служниці Франсуази, вони вирішили послати посильного на вулицю Тетбу і попередити родичку, чий вплив здавався цим чотирьом матронам дуже небезпечним. Вони сподівалися, одначе, що посильний запізно повідомить цю особу, таку дорогу серцю пані Крошар. Трійця славних жінок лише тому так упадала за вдовою, власницею не менше тисячі екю ренти, що жодна з приятельок, і навіть сама Франсуаза, не знали про існування спадкоємців. Розкіш, яка оточувала мадмуазель де Бельфей (пані Крошар ніколи не називала її дочкою, вірна звичаям, що існували колись в Опері), майже узаконювала план поділу майна вмирущої, який визрів у чотирьох жінок.