— Ви й зараз на коні?
— Авжеж, і на дуже великому коні. Як це ти не помітив такого великого коня?
— Я летів високо, тому й не бачив його. А зараз, перш ніж полетіти далі, я хотів би оглянути вас та вашого коня з усіх боків.
— Чого це ти так поспішаєш? — усміхнувся Старий Патріот. — Побудь іще трошки зі мною, та побалакаємо. Мені так рідко доводиться говорити, що мій язик занімів, і я насилу ворушу губами. Дзижчання твого літака я вже давненько чую. Тож я й здивувався: невже, думаю, десь муха летить, та ще в цю пору року? От так новина, подумав я. А потім раптом помітив тебе. Клянуся, ще ніколи я не бачив такого манюсінького літака. Хіба що в руках у дітей.
Сидячий Пілот пояснив, що його літак (це йому довелося визнати) — теж іграшка. Він коротенько розповів Старому Патріотові причину своєї втечі та втечі Голубої Стріли.
— Дуже цікаво! — схвильовано вигукнув Патріот, вислухавши розповідь. — Навіть неймовірно цікаво. Я теж люблю дітей. Гарної днини багато їх приходить сюди побавитись, і я, звичайно, не гніваюся на них. Щоправда, один хлопчина й тепер частенько навідується до мене. Та чи саме до мене він сюди приходить, — сказати напевне я не можу. Смаглявий такий, чуб у нього завжди звисає аж на очі. Прийде, сяде на східцях, посидить, подумає щось і йде собі. Никає отак, мов приблудний собака. Проте його імені я не знаю, бо він сам себе ще жодного разу не називав. Це вже, мушу тобі сказати, так водиться У людей: вони завжди чекають, щоб хтось їх назвав. Себе ж вони на ім'я не називають. Але мені здається, що цей хлопчина самотній, і тутешні мешканці його не знають, — т— От якби його звали Франческо, тоді б… — знову зітхнув Сидячий Пілот. І раптом йому спала на думку блискуча ідея — Тільки один Курдуплик може дізнатися, що це за хлопець. Йому досить обнюхати східці — і він скаже, чи це Франческо, чи ні.
— Цілком правильно! Значить, я матиму щастя познайомитися з усім вашим товариством?
— Воно-то й так, — розпачливо промовив Пілот, — але як це раптом Франческо міг попасти сюди? Адже його сліди закінчилися посеред площі.
Пам'ятник посміхнувся у вуса і лагідно промовив;
— Бачу, всі ви ще мало знаєте дітей. А то ви здогадалися б, що вони люблять під'їжджати на підніжці трамвая. їм це заборонено, та все ж таки дітвора порушує інколи правила. Втім, стривай, я згадав: якраз учора цей смаглявий хлопчина проїжджав на підніжці, і його зсадив отут, поліцейський.
— Тоді нема чого й сумніватися: це був Франческо! — радісно вигукнув Сидячий Пілот.
— Гаразд! Якщо так, то не гай часу. Лети мерщій по своїх друзів! — сказав Старий Патріот.
За п'ятнадцять хвилин усі мандрівники (без Генерала та Канарки, звичайно) були вже біля підніжжя Пам'ятника, або, вірніше, — біля ніг коня, і нетерпляче стали чекати, що скаже Курдуплик. А собачка схвильовано бігав сюди й туди по східцях і так ретельно нюхав, неначе хотів повтягувати в ніс важкі мармурові плити. Насправді він уже давно нанюхав подерті підметки Франческо, але хотів ще й ще раз пересвідчитися.
"Нарешті ми знову натрапили на твій слід!" — тішився в душі Курдуплик.
— Ну? — нетерпляче вигукнув Капітан Півбороди.
— Його сліди! — заявив Курдуплик. — Франческо знайшовся.
— Ура! Тисяча трикутних китів! Ура!
Хтозна, де Капітан Півбороди бачив "трикутних китів", яких ніколи не було і не буде на земній кулі. Від захоплення він, бачите, просто вже не тямив, що кричав.
Старий Патріот теж був щасливий. Десь високо в темному нічному небі, серед танцюристих сніжинок, пролунав його сміх. Кінь аж здригнувся.
— Це добре, присягаюсь! — сказав Пам'ятник. — Простої, чудово!
Командир полку олов'яних солдатиків дав наказ Відзначити цю знаменну подію концертом полкового оркестру, ї тут трапилася ще одна нечувана й небачена річ. Тільки-но оркестр заграв один із своїх бадьорих полкових маршів, як кінь відірвав копита від п'єдесталу пам'ятника і затупав у такт музиці. А в Старого Патріота зразу ожило в грудях серце.
— Ура! — захоплено вигукнув він. — Геть з Італії, чужинці![5] Ура! — захоплено вигукнув він. — Геть з Італії, чужинці!
Треба сказати правду — полковий оркестр вдихнув у нього життя. Старий Патріот стиснув шпорами коня, з'їхав з мармурового п'єдесталу і галопом обскакав площу.
Видовище так захопило пасажирів Голубої Стріли, що вони забули про холод та злигодні. А коли Машиніст дав свисток, то на площі й скрізь довкола стало ще радісніше і веселіше. Навіть сніг почав рідше трусити. Але Курдуплик не гаяв часу. Він усе міркував про Франческо.
— За мною! — гукнув песик своїм чудернацьким голосом. — Сюди! — І кинувся щодуху вперед, не відриваючи носа від сліду Франческо. Голуба Стріла вмить набрала швидкості й помчала за ним через площу. Курдуплик звернув у провулок і звідти вибіг на широкий бульвар. А далі, не зменшуючи швидкості, помчав прямо вперед і вперед, не відхиляючись ні на крок від сліду. Голуба Стріла ледве встигала за ним. Зате Старий Патріот на бронзовому коні легко встигав за Курдупликом.
"Як, невже й Пам'ятник?" — запитаєте ви.
Авжеж, з мандрівниками їхав і бронзовий вершник. Кінь Патріота біг ззаду по п'ятах за Курдупликом, що махав хвостиком, мов прапорцем серед закиданої снігом безкрайої вулиці.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Бронзовий Пам'ятник
— Тисяча китів-велосипедистів! — приголомшено вигукнув Капітан Півбороди. — Я об'їздив на своєму Вітрильнику всі моря й океани земної кулі, але такого, щоб пам'ятник мчав на коні, мов на перегонах, — такого ще не бачив.
— Щось подібне таки рідко трапляється, — засміявся Старий Патріот. — Я й сам, звичайно, не можу їздити по вулицях, коли мені заманеться. Та оскільки про це вже зайшла мова, то запевняю вас, що не було ще такого дня, коли б мені не бажалося виїхати на прогулянку.
— Життя пам'ятника, певно, не таке вже й веселе…
— О, ні, ви помиляєтеся. У нас, пам'ятників, є свої радощі. Адже ми поважні особи в місті. Через це там, де ми стоїмо, має неодмінно бути площа, щонайменше троє-четверо дерев і принаймні дві лавки, на яких улітку старі люди могли б погрітися на сонечку, коли воно є, а взимку подихати свіжим повітрям. А ще ж нас, звичайно, ставлять на високі п'єдестали, викладають довкола східці. Там дітвора грається в розбійників, стрибає з східців або дереться на коня. Ми, як бачите, корисні, а тому й не нарікаємо на свою долю. Звичайно, іноді хочеться розім'яти ноги на гарній прогулянці. Мені таке щастя випадає тільки два рази на рік, і то лише тоді, коли на світі відбувається щось зовсім неймовірне, як-от гра духового оркестру олов'яних солдатиків цієї ночі. О, якби я не знав, що зроблений з бронзи, то міг би сказати, що сьогодні кров у моїх жилах заструменіла вдвічі швидше…