– Не згадуй про це, Сенді,– кажу я, злегка червоніючи.– Ні за які гроші я не хотів би, щоб те побачила моя родина! Побалакаймо краще про щось інше, Сенді!
– Гаразд. То ти збираєшся оселитися в каліфорнійській секції раю?
– Не знаю. Я ще не вирішив нічого певного, поки не прибула моя родина. Я намірявся тільки роздивитися, не кваплячись, а вже тоді щось вирішувати. Крім того, у мене чимало знайомих серед небіжчиків, я хотів би розшукати їх і побалакати про приятелів, про давні часи, про те, про се, розпитати, як їм тут живеться. Я гадаю, моїй дружині захочеться влаштуватися у літньому таборі в Каліфорнійських горах, бо там буде більшість близьких їй небіжчиків, а вона любить водитися зі своїми.
– Не дозволяй їй цього! Ти сам побачиш, як погано з білими в джерсійській окрузі раю, а в каліфорнійській – у тисячу разів гірше! Вона аж кишить тупоголовими янголами кольору глини, а найближчі білі сусіди можуть виявитись не ближче, як за мільйон миль. Товариства, ось чого людині особливо бракує в раю,– товариства людей, подібних до неї породою, кольором шкіри й мовою. Через це я разів зо два мало не оселився в європейській частині неба.
– А чому ж ти цього не зробив, Сенді?
– О, з різних причин. По-перше, хоч ти там бачиш багато білих, але мова їхня майже незрозуміла, і поговорити так само нема з ким, як і тут. Мені приємно дивитися на росіянина, німця, італійця і навіть на француза, якщо в цю мить він не робить чогось непристойного, але розгляданням голоду не наситиш, хочеться ж поговорити!..
– Але стривай, Сенді, є ж Англія, англійська округа в раю!
– Воно-то так, але там не набагато краще, ніж у цьому кінці небесних володінь. Поки ти маєш справу з англійцями, що народились не більше трьохсот років тому, воно ще нічого, але як тільки заглибишся за єлизаветинську добу, мова стає туманною, і чим далі вглиб, тим вона туманніша. Я розмовляв з якимсь Ленглендом і ще з одним на ім’я Чосер – це старовинні поети,– але марна то була річ,– я майже зовсім не розумів їх, а вони мене. Потім я одержував від них листи, але такою каліченою англійською мовою, що годі було щось уторопати. У ту давню добу англійці – справжні чужинці, та й квит; вони говорять по-датському, по-німецькому, по-норманському, по-французькому, а іноді сумішшю всіх цих мов; ще далі в минуле,– і вони говорять латиною, по-старобретонському, по-ірландському, по-гельському; а там уже підуть мільярди й мільярди сутих дикунів з такою базграниною, якої і сам чорт не втне. Перш ніж натрапиш в англійському селищі на людину, яку розумієш, доводиться продиратися крізь величезні стовпища людей, які говорять так, що ні бельмеса не второпаєш. Бачиш, за мільярди років у кожній країні змінилося стільки народів і мов, що кінець кінцем у раю вийшла престрашенна мішанина.
– Сенді,– кажу я,– а великих людей, про яких згадується в історії, ти багатьох бачив?
– Еге ж, багатьох. Я бачив королів і всякого роду видатних людей.
– А королів цінять тут так само високо, як і на землі?
– Ні, людина не приносить сюди свого чину. "Божественне право монарха" – це земна вигадка, і для неба вона не підходить. Королі, прийшовши в царство небесне, спускаються до загального рівня. Я дуже добре знав Карла Другого – він один з найпопулярніших коміків у англійській секції і вважається там за першорядного майстра. Звичайно, є ще кращі актори – люди, про яких на землі й не чули,– але Карл створив собі дуже добре ім’я і вважається майбутнім світилом. Річард Лев’яче Серце – призовий боксер і має неабиякий успіх серед публіки. Генріх Восьмий – трагік, і сцени, в яких він убиває людей, вражають своєю життєвістю. Генріх Шостий торгує в кіоску релігійною літературою.
– А Наполеона ти коли-небудь бачив, Сенді?
– Часто, іноді у корсіканському районі, іноді у французькому. Він завжди вишукує собі місце на видноті і ходить, насупившись, схрестивши руки,– незмінна підзорна труба під пахвою,– з тим величним, похмурим і оригінальним виглядом, якого вимагає його репутація, і дуже йому прикро, що тут його не вважають таким великим полководцем, як він сподівався.
– А хто ж вважається вищим?
– О, багато людей, про яких ми й не чули, знаєш, із породи шевців, коновалів і точильників – безрідні мугирі, що ні разу в житті не держали в руках меча чи вогнепальної зброї,– але з вояцьким даром у грудях,– дарма що вони не мали нагоди проявити його! Тут вони займають своє справжнє місце, а Цезареві, Наполеонові й Александрові Македонському доводиться відступити на задній план. Найвидатнішим воєнним генієм, що будь-коли жив на світі, був каменяр звідкись із-під Бостона – він помер під час революції – на ім’я Ебселом Джонс. Куди б він не йшов, за ним біжать юрби народу, щоб тільки глянути на нього. Бачиш, кожен тут знає, що якби йому трапилася нагода, він показав би світові такі полководницькі таланти, що всі інші славнозвісні воїнські звитяги здалися б перед ним дитячою грою, учнівською мазаниною! Тільки ж він не мав жодної нагоди для того. Багато разів Джонс пробував записатися в рекрути, але в нього бракувало великих пальців на обох руках і двох передніх зубів, і тому сержант-вербувальник не хотів його брати. Проте, як я вже сказав, кожен знає тепер, чим він був би, і тому мільйони збігаються подивитись на нього щоразу, як почують, що він куди-небудь іде. Цезар, Ганнібал, Александр Македонський, Наполеон – усі вони служать у його штабі і, крім них, ще багато великих полководців, але публіка не звертає на них ніякої уваги, коли бачить Джонса... Бах! Чуєш, ще один салют! Шинкар уже проминув карантин!
Ми з Сенді повдягали всі свої небесні причандали, потім побажали опинитися на місці зустрічі і в ту ж мить там опинилися.
Стоячи на краю величезного, як океан, простору, ми дивилися в туманну далечінь, але нічого не могли розрізнити. Зовсім близько від нас була головна трибуна – ярус на ярусі туманних тронів, що здіймалися до самого зеніту. Обабіч її тяглися лави для простої публіки. Вони простягалися на багато-багато миль, і їм не видно було кінця-краю. Там панували безлюддя й тиша, і видовище було не веселе, а гнітюче. Таке враження справляє напівтемна театральна зала, коли глядачі ще не зібралися.