"Якими увійдуть ці люди в історію будівництва комунізму? Прекрасними. Значить, по суті кажучи, такі вони й є Творці найскладнішої будови в умовах майже одночасного дослідження, проектування і виконання будівельних робіт зі всіма труднощами розплати за виграш у часі.
В чому полягає прекрасне? В процесі створювання, у величі його результату. А що Зубрицький, Озеров і цей тюхтій Бочаров здаються мені не такими, як би хотілось,— не має значення. І те, що робота здається мені щоденно такою недосконалою, мабуть, теж не має значення. Адже було так і в громадянській війні, і в колективізації, і у Вітчизняній війні. Але які всесвітньо-історичні діла створені, які перемоги!.."
Він відповідає по телефону заступникові голови Ради Міністрів у Київ і знову дивиться на збори з зовні байдужим виглядом.
"Це мої сучасники, соратники рідні й дорогі сидять передо мною... Найдорожче мені нове товариство..."
В телефон:— Та-ак! От і погано, що з бетоном ми провалились знову. Чую! Так! Доки ж ви будете підводити будівництво?.. Ну, добре, добре! Приїду через годину, тільки попереджаю —г це мало принесе вам радості!— Вішає трубку.
"...Вдумливе, терпеливе, безмірно витривале моє героїчне плем'я більшовиків! Пройде небагато часу, І якраз ці люди перекриють Дніпро, Волгу, Єнісей і Ангару, створять моря на сотні мільярдів кубометрів животворящих вод, проведуть канали по степах, перетворять землю. Це вони. З ними я повинен увійти в історію перших великих робіт..."
Кидає репліку:— Плеча немає, ось що! Помогти сусідові нікому. І нема бажання підтягнути сусіда, сигналізувати йому про небезпеку розщеплення фронту, вимагати від сусіда,— ось чого нема!
Аристархов говорить загрозливо тихо., дивлячись з неприхованим докором на інженера Бочарова:
— Я так вас зрозумів?
— Так,— відповідає Бочаров, засоромлений невдалим своїм виступом.
— Погано все не може бути. Багато дечого погано. Але щось же і добре, навіть прекрасно. Низько ви дивитесь, да, да, по низах усе дивитесь.
Не додзвонився Голик до Аристархова,
— Він зайнятий. Не можу. Не просіть. Хвилин через двадцять, не раніше,— відповідає йому по телефону черговий секретар.
Голик вішає трубку.
Примітка автора. Не забути б музики моторів на широких просторах величезного будівництва, не загубити спокою, пластики, ритму: везуть, перемішують, зрушують, розраховують... Не упустити цього при створенні фільму, не порушити благородного стилю замислених, тихо творящих, спрямованих до єдиної мети дванадцяти тисяч людей. Це новий, післявоєнний, рівень інтелектуального народу. Велика епопея Вітчизняної війни, перемога, робота партії, перебування на
Заході, нова техніка, нове становище держави в сфері міжнародних відносин — весь наш день ясно відчувається в колективі будівельників.
Ще недавно тут, біля багнистих берегів Дніпра, якось дивно сполучались, немов.на художній виставці, зовсім несумісні краєвиди.
Кришталеві струмки джерел з ідилічними вербами, таємничі очерети, затишні озера з лататтям і якщо не з русалками, то, у всякім разі, з карасями й линами. І тут же величезні конуси добутих з глибоких надр третинних жовтих пісків, довжелезні іржаві труби метрового діаметра простяглись через озера й очерети на кілометри, куди не глянь.
В повітрі стояв безупинний скрегіт тягачів, що тягли до Дніпра волоком довжелезні штаби сталевих шпунтів і труб та величезні листи сталі. Рокотали земснаряди. Брязкіт металу і гуркіт вибухів. І нескінченні кубометри переміщеної землі.
І ось стоїть уже красуня — світла гребля. Так уже звуть її і дивляться на неї з любов'ю.
Дивовижні діла творяться сьогодні на великих ріках!
Аристархов приймає драматурга. Нема спокою на обличчі інженера людських душ. Два тижні минуло, як виїхав він із столиці на новій машині. Проїхав степи, в Асканію-Нова заскочив набратися вражень, три рази ночував у голів колгоспів, їв кавуни, купався, обійшов усе будівництво, парторга відвідав, профком, спецчастину, розмовляв з п'ятьма робітниками,— нема сюжету. А якщо десь і проглядає сюжет,— конфлікту нема, і вже повертатись до столиці час.
— Не знаю, що мені вам підказати,— Аристархов пробачливо розводить руками.— Звичайно, мистецтво, як каже партія, в невідплатнім боргу перед народом.
— Так, так!— драматург згоджується.
— Але тут навряд чи можу я вам чимсь допомогти. Смертовбивств у нас нема,— місто нове. З крадіжками та грабунками теж дуже слабо. А вам же, я знаю, потрібні конфлікти?
— Ну,, звичайно.
— На жаль, у нас їх немає в художньому, так би мовити, смислі. Наша область — інженерія. Звичайно, гребля, дамби і підготовка дна моря — діло великої складності. А вам потрібні почуття, поезія... Потрібні вам не тільки героїзм, ентузіазм, подолання труднощів, а й душевні пристрасті... Захоплення!
— Ні... Тобто так, звичайно.
— Вам потрібні ще й людські страждання, які теж разом з радістю складають одну з величезних достовірностей буття! А в нас які страждання? Від чого? Хіба що від безтолковості, зношеного транспорту, несвоєчасної подачі будівельних матеріалів. Але ж усе це — не те. Ви погляньте на людей — як виросли! Яку греблю возвели! А місто! Бачили? Чотири роки — і в ньому вже двадцять тисяч. Вже тисяча дітей народилась! Вже відомства стоять у черзі, просять ділянок для заводів. Через двадцять п'ять років тут буде тішитись життям півмільйона людей. Хіба це не прекрасно — місто збудувати нове...— Аристархов дивиться у вікно і на мить замислюється. У нього велике опукле чоло, і весь він громіздкий не по літах, але внутрішньо витончений. На ньому вже, як постійна ознака, наліт втоми від довгих і складних турбот і постійної готовності приймати рішення. Він — інженер. Але він поетичний. Він диригент велетенського оркестру, де багато сурмачів через молодість свою і невміння довго перебувати в гармонічному ритмі майже чотири роки перебріхують ноти, весь час гноблячи диригента. Але симфонія гримить для непосвячених у дрібні погрішності виконавців, гримить величаво і прекрасно, і зовсім точно в головному задумі композиторського генія. Гримить музика на Дніпровськім Низу, по степах України, на Волзі, на великих сибірських ріках, розносячись по всьому світу нечуваним дзвоном.