— Драматичний артист...
— Я так вихований. Я бачив у цьому, звичайно, підлість, але не більше. А що це більше й страшніше, ніж підлість, я... Зараз ви головного не знаєте про мене. І ніхто не знає. Що можете ви мені?.. Чим покарати?.. Я сам себе вже покарав навіки, так, покарав! Ходжу серед людей так, ніби голову хто мені одірвав і серце жалюгідне... Я можу йти?
— Іди.
— Хай іде.
— Іди від нас. Ми нічого не зробим тобі. Зрештою, навіть партійні збори, що вони тобі? І потім сором підіймати перед людьми твоє "питання" в цей час. Сором і образа.
Голик мовчки вийшов.
Скоро настала зима. На Дніпровськім Низу почалась вона пізно і пролетіла майже непомітно, тільки на початку весни нагрянув раптом холод і хуртовини розгулялися такі, що на добрий тиждень замели всі дороги.
Робота на греблі утруднилась, погіршало постачання. Ніхто, правда, не впав духом, темпи роботи не знижувались, але людське завжди лишається людським, і там, де нестаток, завжди десь виникнуть і сум, і гіркота, і навіть образи. Не пройшли вони й мимо сім'ї Кравчини, і все через ту ж хуртовину...
Птиці кричать уночі. Чути їх тривожний клич. Десь у високості, невидимі, летять вони над хатою. Що жене їх так рано в таку холоднечу, в хуртовину таку запізнілу?
— Ти чуєш? Птиці кричать...
— Де?
— Коло хати... Ось знову... Ану вийди.
Кравчина зводиться і, щоб не розбудити дітей, тихо виходить з хати.
В маленькім садочку — шестеро диких гусей. Від голоду і холоднечі вони вибилися з сил і, напівзамерзлі, попадали з неба в мокрий сніг. Коли він почав їх підбирати, вони вже навіть не пручались.
Радість у хаті. Діти прокинулись. Заглядають під піч.
— Це гуси, тату?
— Гуси.
— Дикі?
— Ой! Дикі гуси! Ох! І високо летять над хатою!..
— Ми можем їх зараз зарізати, батьку? От смачно буде!..
— Кого зарізати? Я тебе заріжу, лобуряка!
Через кілька днів Марія теж побажала гусячого м'яса і трошки приватної торгівлі, тому що вже нічим стало їх годувати.
— А вони здорові які, дивись, та жирні!
— І тобі не соромно, жінко?— Кравчина обурився:— Чим торгувати? Упавшими птицями!
— Ну і що. Гуси наші тепер. Нам дістались.
— Хто тобі сказав? Адже ж це не полювання. Це стихійний випадок!
— Це наше щастя.
— Яке? Це їх біда. Ми ж люди! Ось вони дивляться на нас в біді, глянь, паскудна жінко, з яким довір'ям. Вони почувають, що ми їх врятували. А ти що надумала? Що ти задумала, я тебе питаю?
— Я хочу гусятини, тату!
— Не буде гусятини!
— Ні, буде! Я їх годувала!
— А я сказав, не буде. Чула?
— Он як? Ну, дякую. Я тобі ніколи не забуду цих гусей! До самої смерті!
— Я хочу ніжку з'їсти...
— Що? Яку ніжку?
— Гусячу. Ніжку або крильце... тату!
— Не можна крилець їсти. На крильцях літають.
— Мм! Комедіант... Літають! Крильця пожалів для рідних дітей!
— Замовкни!
— А я годувала їх два тижні, щоб вони повиздихали, щоб їх холера забрала!!!
— Дітей посоромся!
— Тату!..
— Я тобі дам крильце, мерзотнику! Я тобі покажу!
— Не чіпай дітей!
— Дай мені спокій!
— Ні, ти дай мені спокій!
— Дай мені спокій! Дайте всі мені спокій! Всі! Ви загубили моє життя!
— Хто? Я тобі загубила життя?.. Це ти мені загубив... Ти ніколи нічогісінько не вмів добути для сім'ї! В тебе все випливає з рук...
— Помовч!
— Ага!
— Помовч, або я тебе вб'ю! Перестаньте кричать! Тільки й чую: "їсти, їсти!" Чорти б вас забрали!
Яких непотрібних слів наговорили вони! Як непристойно і безжалісно ображають вони одне одного, які непотрібні докори підіймаються з найтемніших кутків їх по суті прекрасних натур, як споганюють їх уста. Чого тільки не роблять з людьми нестатки і погана одежа...
Тільки ми не будем тут записувати їх убогої фонограми. Ми обманемо артистів, давши можливість їм пригноблювати як завгодно одне одного, і в знак глибокого співчування і вибачення залишим це місце безсловесним. Хай глядач вкладає в їх розлючені вуста слова, які підказує йому фантазія і досвід особистого життя. А фонограму тут для більшої правди заповнимо музикою.
Як гарно людині в цій картині!
Не треба ні вбивати нікого, ні красти, ні зламувати. І комікувати не треба на догоду любителям реготу, ні вихитрюватись в складності сюжетних колізій.
Скільки простору для почуттів і думок, як далеко видно в просторах!..
Розсердившись на жінку, Кравчина випускає гусей. Тривожно і радісно злетіли сірі гуси вгору і полинули, полинули...
І музика шириться, росте, підноситься.
А він стоїть і дивиться услід, високо піднявши голову. Потім вибігає на горбок і дивиться звідти, витягнувши руки вниз і розставивши долоні, немов почуваючи, що й сам відривається від землі. Але він не відірвався від землі.
Йому раптом починає здаватись, що хтось ридає за його спиною. Він обертається — на порозі темних сіней стоїть його жінка, тільки не та, яку він знав чимало років, а ніби зовсім інша. Перетворене найскладнішим потоком радісних почуттів, її заплакане обличчя немов світиться в передсвітанковій півтемряві. В цю хвилину їм обом-прощається двадцять років. Вони стали знову молодими і, як тоді, давним-давно, прекрасними.
Вони люблять одне одного.
Вона говорить йому найдорожчі, головні слова.
І всі слова дивно підходять йому, скромному водієві вантажних машин. Ніщо не здається перебільшеним.
її мила голова в нього на грудях.
Вона слухає, як б'ється його серце. Ми бачимо його обличчя, добре і мужнє. Він задумливий і трохи сумний в цю хвилину осяєння.
— Який ти прекрасний! Як я жалію тебе! Яка дорога мені твоя сила і свобода, Іване. Чи ще хто на світі щедріший на працю і на цю бездонну глибину віддачі? Ні. Скільки ти віддав...
— Ну, ти теж! Мабуть, навіть більше. Набагато більше від мене.
— Ти любиш мене?
— Люблю. Добре, що ми гусей пожаліли.
— Обійми мене дужче... Чуєш? Летять...
— Весна іде. Розіллється Дніпро вже навіки.
— Прийде море. Навіть страшно.
— Так.
— Ой... Знову летять...
Обійнявши одне одного, вони пошепки починають співати свою любиму:
...Налетіли гуси з далекого краю,
Скаламутили воду в тихому Дунаю...34
Вони засинають.
Діти їх сплять поряд, всі четверо.
І сниться їм, що вони летять, обійнявшись разом з птицями й дітьми.
Цей сон переходить у дійсність майже непомітно. Всю зиму підіймалися води Дніпра, заливаючи плавні, озера. А весною, коли по всіх притоках і з верхів'я рушив лід, а за льодом незабаром багатюща повідь,— весь Дніпровський Низ від Запоріжжя до Каховки зразу став невпізнанним. Пішов під воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Щезли ріки Підпільна, Скорбна. Розлившись на десятки кілометрів, води подалися по малих річках і в сухі балки. Деякі степові безводні села опинилися негадано на берегах морських заток, як у казці.