На положистому горбі, звідки розкриваються широкі панорами на степи, на далекі села, на старий Зелений Кут, серед вирубаних вже плавнів, на річки Підпільну, Скорбну й Чортомлик і на всю величезну чашу майбутнього моря,— будується нове село, просторе, з широкими прямими вулицями й двома будинками шкіл-десятирічок.
Проїжджають машини з шифером для покрівель.
Вздовж довгих вулиць риють канави для водопроводу. На кроквах ще не закінчених хат працюють теслярі.
Як би не хотілося нам, щоб жінки й дівчата творили свої хати з піснями, вони роблять це мовчки — місять глину, укладають вальки, фарбують, білять.
Співає одна лише сім'я, до якої ми негайно і поспішимо з усією своєю кіноапаратурою.
Хто ж це будує таку веселу хату?
Іван Кравчина.
Якщо скульпторам коли-небудь доведеться десь у новому місті над широкою рікою ставити пам'ятник Добрій людині, кращої моделі, ніж Іван Кравчина, їм, мабуть, не знайти.
Кравчина — людина гармонійна. Вираз готовності до дії ніколи не сходить з обличчя і з усієї його постаті. Очі сірі, іскристі, цікаві, завжди сміються. Пшеничні вуса грають на загорілім обличчі.
З ранку до вечора Кравчина в роботі. Між задумом і виконанням у нього завжди найкоротша відстань.
Працює він швидко й легко. Здається, немає нічого навколо, чого б він не міг зробити. Він тесляр, столяр, бондар, пасічник, коваль. Уміє робити покрівлі, мости, будинки. Він косар і сівач. Знає всі машини, садівництво, сам робить вино і дуже любить співати. Це він співає.
В самих лише трусах і майці, розмашисто орудуючи сокирою і виспівуючи сам усіма голосами від баса до сопрано, творить він свою хату разом з жінкою і дітьми.
Ластівко моя прекрасна! Серцю радісно в сей час. Ти навік моя кохана: смерть одна розлучить нас...19
— "Смерть одна-а-а-а-а-а-а роз-лу-чить на-а-а-а-с",— підхоплюють хлоп'ята — один одного менший, у синіх трусиках. Пісні народні — українські, російські, білоруські. Діти підспівують невпопад, але зате старанно, а Кравчина, не покидаючи роботи, повчає їх. Аж ось після короткої паузи один хлопчик, явно наслідуючи батька, голосно почав:
Украї-їна, рідний край... рідний крайї20 Всі четверо: "Рідний край..."
Діти намагаються співати басами, а сам Іван хватає верхню тенорову партію...
"Щасливі там люди, блаженна сторона...", тра-та-та-та-та-та-та! Подай дошку... Держи!. "їх бог благословляє, добро їм посилає!,," "А в степи глухой умир-а-л ямщи-и-и-и-ик!"21
— Та-ра-ра-ра-ра-а ра-рі-ра-рі-і-і,— підтягують діти тоненькими незлагодженими голосами.
Кравчина швидко переключається на баритональний бас, і вже чути нову пісню:
Если Волга разольется!!!22
— "Волга ма-атушка река-а!" — підхоплюють радісно хлоп'ята.
— Ф'ю-ю-ю!.. На-рі-ра-рі-ра ні-ра-ра-а...
Нова садиба Кравчини розташована край села, на веселому пологому горбі. Праворуч неоглядний степ. На обрії — скіфська могила, а перед хатою простятся морський берег. Самого моря поки що немає. Є лише його широка чаша. І хати ще нема. її прозорий каркас із свіжообтесаних балок ще має вигляд легкого рисунка в голубому повітрі. Але в стояки каркаса вже позабивано цвяхи, вже висить одяг, рушники. Посеред рисунка — кілька стільців і саморобний стіл, а на столі — щось ніби півлітра.
Коло літньої білої печі Марія, жінка Кравчини, готує обід.
— Ну, сьогодні вже дядько Гнат напевно приїде,— озивається зі стропил меншенький хлопець.
— Дядько не їздить, а літає!
— Чому?
— Тому що він генерал.
— Я теж буду генералом... Трах! Бах! Бабах!..
— От тобі й на! То інженером, то раптом генералом.
— А дядько брав Берлін...
— Ну й що? Всі ми його брали. І я брав... "Ти навік моя кохана: смерть одна розлучить на-а-ас!.."
— Чому ти не генерал, а сержант?
— Тому що батька часто ранили,— говорить Марія, несучи тарілки до стола.
— Звичайно! Через поранення я не добрав три ордени. Ранять тебе — і в госпіталь: геть з очей, із серця вон... "А в степи глухо-ой умирал ямщи-к..."
Кравчина бачить вже свій дім і сяє від радості, немовби дім стоїть вже готовий, лишилися дрібні доробки. На дорозі зупиняється машина Зарудного.
— Привіт!
— Привіт!
— З новосіллям! Можна до вас?
— Милості просим!— весело одказує Кравчина.— Заходьте через кабінет прямо до їдальні.
— Здрастуйте! Чудове місце...
— Сідайте,— запрошує Марія.
— Краса яка... ай-яй-яй...
— Правда? Вікнами на море. Душа не нарадується.— Марія щаслива і разом з тим трохи стурбована: чогось-же та треба Зарудному?
— На Каховку поїдеш,— спокійно й діловито звертається Зарудний до Кравчини.— Всі самоскиди з двох областей туди зараз женем.
Кравчина. Дніпро пересипати? Зарудний. Да. Марія. А хата?
Зарудний. Добудуємо самі. Стару тільки завтра ламайте. Два дні даю — і марш... До побачення!
Кравчина. Чекай! Хоч чарку ж випий у новій хаті. (Наливає по чарці.)
Зарудний. Ну... За що ж?..
Марія. Еге! За стару хату, за нову чи за дорогу?
К р а в ч и н а. За те, щоб тут було гаразд! (Кладе руку на серце. В очах — готовність до всього хорошого.) Завжди щоб чисто і той... і свободно.
Зарудний. Дай боже! Я пішов.
Хлопчик на кроквах. Он! Ще їдуть!
Марія. Людей понаїхало...
Зарудний. Признаюсь, сам покликав.
Через будову в напрямку старого села промчав ЗЩ Сави Андрійовича. Цей ЗІМ, як він часом каже, сміючись з самого себе, йому "всучили в районі по рознарядці". Він довго сердився і спочатку навіть соромився їздити, аж поки не звик і не перестав прислухатись до зауважень і анекдотів з цього приводу.
У нього сьогодні зустріч з гостями, яких він сам запросив :і усіх кінців Радянського Союзу. Всім їм були розіслані листи від імені батьків, братів, сестер, від родичів.
З'їхалося на цей раз до села так багато, як не з'їжджало-ся ніколи. Приїхало багато таких, що не були вдома років по двадцять і більше і фактично чи не вперше бачать один одного. Всі трохи схвильовані, деякі знайомляться наново, дивуються один з одного, з мінливості видимого світу і невблаганної швидкості часу.
Одна з приїжджих жінок — заступник міністра чи то хімічної, чи то якоїсь іншої промисловості. Це дуже розумна і освічена жінка, інакше її, звичайно, на таку високу посаду нізащо б не призначили. З другого ж боку,— в силу свого характеру взагалі і особливо в останній час — вона якось утратила безпосередність і схильність до звичайного поводження. Через це, приїхавши в рідне село на ЗІМі, вона й тримається відповідно. Крім того, від довгого напруження розумових сил і широти охоплення складних предметів у неї з'явилась короткозорість, внаслідок чого подруг свого босоногого дитинства вона майже не впізнає. Але всі її подруги — жінки теж дуже розумні на своїх незначних посадах у колгоспі — впізнали її зразу по машині, що стояла на подвір'ї старенької хати начебто для навмисного, хоч і дуже зворушливого контрасту. Так, впізнали вони її і образились.