Тож підійдемо до справи чесно і уточнімо те поняття "найбільший" насамперед.
ЧИМ НАЙБІЛЬШИЙ?
Поставивши так питання, ми зможемо відповісти досить точно і для всіх приємно, бо кожен з поетів є чим-небудь та найбільший серед усіх. Отже:
Якщо до геніальності — то найбільший ШЕВЧЕНКО.
Якщо до зросту — то МАЛАНЮК.
Якщо до розбещеності — то СОСЮРА.
Якщо до ренегатства — то РИЛЬСЬКИЙ.
Якщо до академічного боягузтва — то ТИЧИНА.
Якщо до компартійності — то БАЖАН.
Якщо до геніальної хаотичності — то ОСЬМАЧКА.
Якщо до расової чистоти — то ЄНДИК.
Якщо до грецької міфології — то ЗЕРОВ.
І так далі. І нарешті:
Якщо до невідомості — то БАГРЯНИЙ.
КОМЕТА
(уривки з епопеї)
Обивателям моєї республіки присвячую
Мотто:
А ми вам про любов велику,
Про ідеї крилаті...
Коли з вас досить модного крику
І звичайного ватера.
І
Наш час — то новий час емансипації,—
Жіноцтво... Нації... Жиди... І темні гої...
Та тільки серед цеї всеї "ації"
(Мовляв поет, розігнаний на шпації*)
Не бачу я емансипації одної.
Передусім — простіть мені за слово,
Мої "согражданє" — поборники ідей!
Я не ловець і не мої то влови,
Коли хто спить, куди іде.
Скажіть, що ліпше,— пуга** чи батіг?
Скажіть, що вище,— чижик чи канарка?
Чи толока, а чи зарослий переліг?
Чи реставрована ремарка?!!
Коли літаврить хтось на огненній косі,
Надривно, тоскно десь замукає корова...
Ніяк не вбачу серед "вольностей" усіх
Емансипації
Простого слова!
II
Тріумф літавр римують барабани,
Зіходить патосом верлібр і тріолет... *
Чого ж ти хмуришся такий, в сіряк убраний?
Ах... ти пак не поет.
Ти не поет, щоб в пеклі барабанить,
Своїм батькам укручувать хвоста,
Ти не поет, щоб незагойні рани
В поеми радости перевертать.
То тільки ми — великі й невеликі,—
Ну, що для нас якихсь сто тисяч слів?!.
То все дарма, що ми такі безликі,
Що потолочили чужий засів...
І чую я у відповідь спокійно:
Я — не поет, про це сказав ти сам,
Ну, а коли
я заговорю сміло,
То що тоді робить балакунам?
III
Він опоров ікс тисяч і "не лисий",
Сорренто... Рим... А може, просто Крим...
А Ти, його об'єкт широколиций,
Десь ідучи в жнива на косовицю,
Обгорнеш цибулину ним.
Коли б ти ж знав, чого отой писака
Там настрочив за круглі тисячі!..
О мій мовчальнику! Мій "всякий" і не "всякий"!
Мовчиш?
Мовчи!
Та знаю я, що за мовчанням мудрість.
Так, знаю я — за цим ідемо МИ,
Що вийдемо до сонця з темних мурів
С а м і!
IV
Поети — євнухи у наш двадцятий вік!
Звичайно, не усі і не на всій планеті.
Я лиш всього про земляків моїх —
Лише про них — про євнухів поетів.
Родившись з крилами, не вчилися літать,
Родившись гордими, навчились плазувати..
"Співочий грім батьків" вони таять!..
І от тепер:
вони в капелі состоять —
В капелі євнухів при каті!
"Ура — ура!!." — піють на сьомий глас.
О, де ж він, геній, страдник той, Тарас?!
Він возвеличив їх — отих "рабів німих",
Він на сторожі слово коло них
Поставив дивне....
Правнуки ж взяли
І на ґешефт те слово потягли.
Що бачу я! —
Червінці за рядок,
Монети за слова, за серце і за мозок!..
А ті "німі",— немов карасі на брідок:
"Д и х н у т ь!!." —
А день, а обрії — на грози.
V
Поети — євнухи у наш двадцятий вік.
Ось через те я у таких в опалі,
Що я найперше — просто чоловік,
Того і серце в них моє стримить на палі.
Що стогони — для мене не сонет,
А сірі стріхи — не буржуазія!
Я — "раб рабів" і навіть не поет —
Не каламар* продажний, не "вітія"...
Що бачу я!!.—
Під славний руський мат —
Догмати. Істини... Закони... І пенати...**
Ну, а для нас — лише один догмат:
Ти будь таким,
яким родила мати!
VI
Шукаєм настроїв, матафор, асонації.
За влучну риму проміняли розум.
Поетики сплюндрованої нації
Пережили
Чудну метаморфозу.
Одні сюсюкають та марять галатеями***,
Другі над римою товчуться геніальною,
А треті музу українську Прометеєву
Зробили дівкою інтернаціональною —
Повією! Такі мистці призовані!
Так геніально блискають обцасами****!—
Разом з кагалом***** українізованим
Гуляють в кеглі іменем Тарасовим,
Чи то пак — в ленінський веселий нацфутбол,—
Ім'ям титана
забивають гол...
Та все шукають рим і асонації,
Та все сюсюкають, за риму давши розум...
Поетики сплюндрованої нації
Пережили
чудну метаморфозу.
VII
Один узяв (Ну й спритний! постривай!)
Постриг притьмом Тараса на чекіста...*
Ти ж хоч кісток потрухлих не чіпай!
Чи з тебе мало "криці", "димаря" і "міста"?
Другий віддав Тараса в ВКП...**
Ах, як шкода! Яка печаль, поете!
Поки намоськавсь ти поставить букву "Пе",
Спізнилася
Твоя дурна анкета.
Та тільки ти не падай "мордой в грязь"
Тягни за чуб, тягни його за ноги
В ЧеКа...
У Бупр доглядачем...
В КаКа***.
Коли ж у тебе манія така,
Так ти "паняй"
разом й до синагоги.
А той!.. А той!.. Чи варто лічить їх?!
Завжди знаходивсь виродок в родині.
Шкода тільки, що в Матері таких
Багацько
розплодилось нині.
VIII
Стягли спідницю й — марш у "нову путь".
Ворожать все, крізь сито цідять воду,
Звідкіль "вітри історії гудуть" —
Чи то із Заходу, чи просто десь зі Сходу.
Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперов!
Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний****.
Колись він сам за вас промовить слово,
Колючий, неминучий і постійний.
І заката "історію", стривай!..
А діти та й безбатченки онуки
Візьмуть —
і таки просто на одчай
Пропишуть іжицю
батькам по сьомій букві*.
ІХ
Не з Заходу і не зі Сходу
Вітри історії гудуть,—
То знову тінь цього народу...
То знов замучені підуть
За Рубікон ламать закони,
Трощить, розхитувать стовпи,
Нову династію і "трони"
В крові і вогнищі топить!
Вони мовчать... Мовчать у гніві,
Як ніч, дивізії... полки...
Готують стріли, в'ють тятиви
І нишком точать тесаки.
Підводиться! Підводить крила,
Як недобитий Прометей!
І постать грізного Трясила
Росте із стогону дітей.
X
Ані Мойсей, ні Ленін, ані Юда,
Ані кретин — продажний каламар,
Ані лаковані — такі блискучі люди,
Ні всеросійський паламар,—
Ніхто-ніхто!..
Лише вони одні —
Ці підпанки, ці одщепи від Юди,
Ці здирщики,— вони то знов в вогні
Тебе "обкраденого збудять"!
А ці поможуть...
Тільки не будить.
Вони присплять. Наб'ють зажерне чрево.
Наловлять рибки з темної води...
А вже як тобі добре занудить
І п'ястуком махнеш з звірячим ревом,—