— Банальність тоді, коли це не так жахливо.
— Заспокойся, Кетлін. Давай вечеряти. Грегорі приїде. Повір, я його знаю добре. Твоя спальня тебе жде ще відтоді, як ти була у нас взимку.
— Ти вважаєш, що я можу заснути?
— І повечеряти теж. Мені привозять продукти з Канади. Дешевше, краще і, коли хочеш, екзотичніше. Що ти скажеш про печінку з диких гусей, смажену на решітці?
— Керол, невже ти можеш... про" їжу?
— Щоб жити, треба їсти, дорога Кетлін.
— Мені не хочеться жити. Я мучуся почуттям вини,
— Тут немає винних. Це сталося само собою. Однаково колись мало статися.
— Коли я з учнями привезла той злощасний акваріум, то побачила коло озера одну з застережливих табличок містера Бентвуда. Там справді було написано, що стрілятимуть без попереджень. Я подумала, що то жарт. Коли б я тільки знала! Ця вода для вас. як прокляття? Скажи мені правду, Керол?
— А яка ще може бути правда? Поштову станцію продано з аукціону тоді, коли службовці помітили, що в озері приховуються якісь диявольські загрози. Але таємниці нікому не відкрили. Американські відомства вміють це робити. Наш предок в ейфорії від перемог на Півдні і від свого полковництва купив озеро, і відтоді воно стало прокляттям роду Бентвудів. Ціною свого здоров'я і життя зберігали страшну таємницю, не задумуючись: доки ж? Коли треба, хоч і цілу вічність. Тепер про Грегорі галасують, ніби він ворог Америки, не хоче захищати її. А кого ж він захищав? Ти бачила, який він. Бачиш мене. Ми стали жертвами озера, але більше не хотіли жертв. Не хотіли.
— Мені сказали, ніби дно озера встелене якимсь небаченим мінералом, і саме він робить воду такою страхітливою. Невже це правда?
— На землі багато неправдоподібного. Колись римський імператор Нерон заплатив суму, еквівалентну п'яти мільйонам доларів, за чашу, зроблену з мурри, бо вино, налите в цю чашу, набувало незрівнянного смаку. Сьогодні ми не знайдемо мурри ніде на землі. Вона щезла, і ми навіть не знаємо, що це було: метал, камінь, дерево, незвичайна глина, смола, скло? А скільки ще незнайденого і нерозгаданого. Грегорі останні роки був страшенно стурбований, він просто боявся, що таємниця Бент-лейку стане відома. Він знав, що в розробках Стенфордського інституту досліджень є проблема використання екзотичних матеріалів і навіть явищ природи у нових видах зброї. Тільки уявити, що Бент-лейк попадає до рук таких цинічних людей!
Ніч для них минула в очікуванні й тривозі. Обидві дівчини не заснули й на хвильку, хоч і вдавали сон, позамикавшись у великих похмурих спальнях, де ще жив дух перших Бентвудів, а може, безіменних подорожніх, що знаходили притулок на поштовій станції край загадкового озера.
Коли за вікнами стало сіріти, внизу пролунало кілька громохких звуків, од яких здригнувся весь будинок. Враження було таке, ніби стріляли з гармати: бух-бух-бух!
Кетлін, як була, в піжамі, кинулася в коридор, застукотіла в двері до кімнати Керол.
— Керол, Керол, що це? Підривають будинок?
Керол відчинила їй. Була одягнена, як і звечора: червона широка блуза, білі джинси, пишне біляве волосся перехоплене червоною стьожкою.
— Здається, Скінер,— сказала вона якимсь тьмавим голосом.— Я ніколи не чула, щоб він так гавкав, але тепер довкола стільки несподіваного. Зараз спущуся погляну.
— Яз тобою! — заквапилася Кетлін.— Тільки одягнуся — із тобою! Я миттю...
Скінер зустрів їх тривожним салютом, ще раз громохко пробухкавши своє "бух-бух-бух!", поки вони спускалися вниз і поки Керол відчиняла вхідні двері. Велетенськими незграбними стрибками ньюфаундленд помчав до гаража по той бік газону, але не затримався там і кинувся далі, мабуть, до озера.
— Машина! — зойкнула Кетлін.
"Плімут" містера Бентвуда стояв біля гаража, запаркований так, щоб могла вивести свою машину Керол.
— Дивно, що я не чула, коли він під'їхав,— сказала Керол.— Він завжди сигналить мені, щоб я знала. А це на нього зовсім не схоже.
Машина була незамкнена. Ключ стримів у замку запалювання. Приємний запах шкіряних сидінь. Тьмавий полиск бронзи, таємничі переливи нержавійки. Химерні конструкції пристроїв, які помагали немічному господареві. А господаря не було.
— Він міг піти на прогулянку довкола озера,— сказала Керол.— Часом йому це хотілося зробити.
— Яка прогулянка? Про що ти говориш? — злякано подивилася на неї Кетлін.— Ми повинні негайно його знайти! Йому потрібна наша поміч!
Вона майже силоміць потягнула Керол до озера, хоч, власне, та й не опиралася.
Ішли чи бігли — не знали й самі. Сонце ще тільки випливало звідкись з океану, і небесний багрянець не пере хлюпну в ся через ламані краї гір у долину. Озеро лежало в бузковій сутіні. Безладна плутанина відростків, заток і заточок створювала враження, ніби озеро здригається, болісні судоми перебігають по його тілу, передаються отій бузковості, і вона теж тяжко згойдується, переколошкується і навіть мовби зітхає. Видовище тривожне і зловісне.
— Ти нічого не бачиш там, на середині? — Голос у Керол став незвично хрипкий і розгублений.— Он там, бачиш?
— Нічого не бачу. Я ніби осліпла...
— Тримайся за мною! Мерщій до човнового сарая! Виявилося, що Керол може бігати швидше за Кетлін!
Вона гнучко прослизала між камінням, вправно огинала численні виріжки і язики води, які озеро підсовувало їм під ноги, нарешті стала перед довгим сірим каменем, що нависав над самою водою, вхопила Кетлін за руку.
— Тут!
Камінь становив природну стіну низької надводної споруди, інша стіна була бетонна. Над ними перекинуто гофровану дюралеву покрівлю, вхід з суші і вихід в озеро закрито так само дюралевими дверима, анодованими (чи то просто обмазаними) якоюсь бузковою речовиною. Обоє дверей стояли навстіж, в сараї тихо похлюпувала бузково-золотиста вода.
— Замок шифрований,— прошепотіла Керол,— шифр знали тільки ми з Грегорі. Ніхто інший не міг відімкнути.
Кетлін згадала, як містер Бентвуд обіцяв покатати її на човні.
— Йому захотілося трохи покататися на човні? — несміливо промовила вона.
— Покататися? Поглянь туди! На саму середину озера. Бачиш? Нічого не бачиш? Але ж там човен! А в ньому — нікого. Бачиш?
Керол підскочила до самої води і, марно намагаючись скласти рупором свої тендітні долоньки, загукала в гойдливу сутінь над озером: