Старий Крушвіцький поспішився познайомити з гостем:
— Пан Станислав Кршичевський, студіозус із Кракова, товариш і приятель Адася! Моя дочка, панна Олена! Респектова, панна Марія Ястршембська, наша кузинка.
Аж тепер помітив Стах при боці русявої панночки старшу жінку. Та не дуже він придивлявся до неї — всю свою увагу звернув на дівчину. Вона видалась йому дуже несміла, якась залякана. Раз тільки підвела на нього свої синенькі, мов незабудьки, очі.
Кричевський поклонився паням, та не знав, чи розпочинати розмову з панями, чи дати спокій. Досі з панями не стрічався й зовсім ними не цікавився. Дома, коли приїжджав зі школи на ферії, найбільше звертав увагу на коні та полювання. А тут нараз зустріну вся з такою гарненькою дівчиною. Ним заволоділо якесь дивне почування, такого перше не мав ніколи. Але дівчина сиділа мовчки за столом і навіть на нього не глянула.
Обід пройшов у мовчанці. Нікому не хотілося говорити при суворому панові дому. Здавалося, що кожному хотілося чимдуж утекти від столу.
По обіді Адась заходився свого товариша якось задобрити, бачив, що він із обіду не був вдоволений.
— Знаєш, Стаху, до мойого батька треба звикнути. Він не зла людина, лише великий ригорист, а до того... трохи скупий, краще сказати — занадто ощадний. Йому здається, що всяк рад би його майно рахувати, і це часом його лютить.
Та це Стаха не переконало. По тому, що тут бачив та як скупо батько давав свому одинакові, він зміркував, що старий скупиндряга збиває золото, певне, не без кривди для інших. Великий був контраст між батьком та сином... А проте думки, як би швидше звідсіль утекти, почали від нього відходити: не сходила йому з ума Олена. Він забажав звернути її увагу на себе, та не знав чим і як. Розмовою не йшло — старий, видко, додивлявся, щоб молодята не наближувалися. Чим би ж то? Хіба їздою верхи? Стах навчився їздити дома від старого козака Трохима, що проживав на хуторі як старий товариш батька з якогось давнього походу.
Він попросив Адама провести його до стайні.
Адам сам не смів розпоряджатися стайнею й пішов прохати в батька дозволу.
— Добре,— сказав пан Крушвіцький.— Та спершу поклич сюди стаєнного.
Незабаром з'явився стаєнний і випростався перед суворим паном.
— Тому краківському паничеві заманулося заїжджувати мої коні. Ану-но, осідлай йому "варіята".
Стаєнний вийшов і по дорозі попрохав паничів до стайні. Стах помітив, на свою втіху, що тут було на що дивитися. Коні, наче повибирані. Не знаючи, що пан визначив для нього коня, він почав роздивлятися і вказав на одного, що на ньому мав охоту проїхатись,— а це саме й був "варіят". Стаєнний як стій коня осідлав і вивів на двір, перед стайню. Стах коня погладив, заговорив кілька ласкавих слів і птахом опинився на сідлі. Це була для коня несподіванка: ніхто досі на нього так не вскакував — досі його все два парубки мусили з усієї сили держати, а один підсаджував вершника.
Кінь спершу й не стямився, що з ним сталося, та потім почав показувати свої звичайні штуки: ставав дуба, викидав задом, кидався несподівано на боки, та Стах сидів на коні, мов прикований. Гарцюючи, заїхав перед веранду палацу. Стах помітив у вікні білу голівку Оленки. Вона заховалася була за завісу й із-за неї дивилася на гарцювання; коли раптом помітила, що Стах дивиться в її вікно,— люб'язно всміхнулася. Кричевський дуже зрадів: "За такий один усміх варто й голову собі скрутити на "варіяті",— подумав він.
Кінь ставав щораз спокійніший, побачивши, що вершник за нього сильніший. Стах іще кілька разів проїхався довкруги великого кльомбу перед верандою, кілька разів глипнув у вікно Олени й почвалав отвореними воротами в поле з вітром наперегони... Служба, що це бачила, не могла з диву вийти, яку силу має той краківський панич. Кілько то вершників, і то добрих, цей чортівський кінь понівечив, і ніхто собі з ним не дав ради. Пан Крушвіцький саджав на нього підданців, що провинилися. А Стах ганяв полями, поки здорово не втомився, й приїхав додому. З коня відлітала великими клубами піна. Стах віддав коня стаєнному й наказав витерти його досуха соломою.
На герці молодого студіоза дивився й Крушвіцький крізь своє вікно. Спершу думав, що кінь панича рознесе, та коли помітив, що юнак добре тримається, закусив з досади губи. "Його б я радо взяв на маш-таліра уїжджати моїх верхівців",— подумав, собі.
У своїй кімнаті застав Стах Адама.
— Ти, Стаху,— мистець! Де ти такого навчився?
— Я мав доброго вичтеля, одного козака, що в нас проживає. Він мене вчив, що не раз і на плач збиралося. Та що ж? Як я маю бути вояк, то неабиякий,— не хочу нашому шляхетському родові ганьби вчинити. Дивно, що тебе, Адаме, до кінної їзди не тягне: хіба може бути щось гарніше, як на доброму коні — отакому, як той, у твого батька,— летіти з вітром уперегони?
— Мені, бачиш, цього не треба. Не військову кар'єру мій батько мені придумав. Я постараюся дістатися на королівський двір, буду здобувати собі там симпатії, робити знайомства з великими людьми — це безпечніше, ніж іти на війну й ризикувати своїм життям ні за що.
— І бути вічним лизунчиком, вважати, щоб не втратити нічиєї ласки...— додав Стах.— Ні, спасибі за таку кар'єру. Для мене воєнна слава цінніша. То чого тут сперечатися? Хто що любить!
Це була перша суперечка між приятелями. Та Стах цим не зраджувався. Думав, що Адася не було кому навчити їздити на коні. Він поклав собі поговорити про це зі старим Крушвіцьким.
За обідом Крушвіцький почав розмову похвалами для Стаха за його мистецьку їзду.
— Цікавий я знати, де вашмосць цієї штуки навчився. Чей же не в ліцеї патрів єзуїтів!
— Дома навчився, від старого козака, що в нас на хуторі віку доживає. А мені дивно, що у вашої милості така гарна стайня, а мій приятель Адась із неї не має охоти користати. Хоч він не вибирає собі військової кар'єри, та все ж шляхтичеві ніяково не вміти їздити на коні. Коли, ваша милість, признаєте мені знання цієї штуки, то, може б, Адась скористав із мого побуту у вашої милості і привчився. Я рад, послужити тому, .як досі.
— Будь ласка,— відповів Крушвіцький.— Віднині, Адаме, підеш під руку пана Станислава. Пан Станислав вибере тобі відповідного коня з моєї стайні. Тобі, пане Станиславе, я вдячний, що ти перший пізнав вартість мого "варіята". Досі всі на нього нарікали, і я вже мав думку його продати або, як річ безвартну, казати застрелити.