Кричевський скликав раду сотників та осавулів.
— Коли б нас радилися татари, кудою їм іти, щоб попасти в нашу засідку, то ми б їм краще не порадили. Коли б тільки не передумати, бо татарин хитрий. Тим-то нам треба сидіти тихо, мов той кіт над мишачою дірою, щоб татарам не дати знаку про себе. Нашим обозним буде пан сотник Богдан Хмельницький. Навіть козаки не повинні знати, куди ми йдемо. Сьогодні ввечері вирушаємо.
Старшина порозходилася. Лишилися тільки обидва приятелі.
— Пішли, Богдане, записку до Суботова, щоб твоя дружина не непокоїлася, де ти подівся. Справді, не знати, коли ми вернемося.
Ввечір того дня було хмарно. Чорні хмари залягли небо, не видко було ні зірки. На майдані в Чигирині збиралися полкові сотні, заїздили таборові вози з харчами й воєнним приладдям. По городі сновигали розсильні козаки з наказами.
Нарешті вийшли всі без гомону. Йшли з військовими обережностями. Йшли, виминаючи людські оселі, над річку Інгулець. Тут пристанули. Полковник післав роз'їзди на той бік річки стежити за татарвою, але не зачіпати її. На переправі через Інгулець вирі шив полковник застукати їх і тут із ними розправитися.
На цей роз'їзд поїхали найметкіші козаки-пласту-ни, що вміли повзати цілими гонами, мов ті гадюки. Вони знали, в котрий бік найбезпечніше відхиляти траву, щоб себе не зрадити. Це були хитруни, які не раз уже татар перехитрювали й перебрали від них усі татарські штуки.
Тим часом полк порозставляв сторожі від усіх сторін. Козаки покопали глибокі ями й у них поховалися. Тут могли розвести непомітний наверха вогонь. Коні паслися на припонах у високій степовій траві.
Тим часом десятник Степан Хрущ, що виїхав із своєю десяткою з обозу, перейшов Інгулець убрід і тут поліз на високого дуба роздивитися по околиці. А око в нього неабияке: око степовика бистріше за соколине. І нюх у нього, як у собаки, й слух гострий. Хрущ не роздивлявся по степу, а наслухував і нюшив у повітрі на всі сторони. Не раз чванився перед товаришами, що проти вітру занюшить татарина на милю.
Зліз із дуба й наказав сідлати коні.
— Поїдемо у цей бік,— показав рукою,— там татарин.
— А тобі хто сказав? — спитав козак.
— Мій ніс.
— А мій ніс нічого мені не каже,— передразню-вали його.
— Твій ніс такий, як і ти сам. Ти, либонь, ніколи не нюхав татарського поту.
Товариш хотів іще далі передразнюватися. Але інший козак спинив:
— Не дрочися з ним. Це характерник. Може тебе в цапа перекинути.
— Не треба його перекидати в цапа,— обізвався Хрущ,— він уже цапом народився.
І Хрущ гнав усе в одному напрямі. Козаки за ним. Нарешті спинився й дав товаришам знак.
Ніч була тиха. Тільки чути було, що у траві цвір-чали цвіркуни.
— Бачите там могилу? — показував рукою в пітьмі Хрущ.
Козаки ледве помітили в степу горбовину.
— Як ця могила називається? — спитав один козак.
— Піди до неї та поспитайся — вона тобі певно скаже. Цур тобі! Такого дурного козака я ще не бачив. Одному не вірить, а про інше питає, мов той дітвак. Слухайте, хлопці, підемо під могилу пішки. Там хай коні полягають, а ви теж.
Хрущ поліз на могилу. Знову роздивлявся, та нюшив, та наслухував. На заході видко було невеличку заграву. Сказати б, сонце, заходячи, полишило по собі світляний серпанок на доказ, що воно тут було недавно.
— На коні, хлопці! — гукнув, зсунувшись із могили.— До татарів нам ще неблизько.
Поїхали далі.
Нараз із землі зірвався табун диких коней. Проводир відізвався по-свому, видав голос на сполох, і цілий табун пігнав за ним у татарський бік.
— Ох, мої любі коники! — казав розрадуваний Хрущ.— Не знаю я, що б я вам дав за те, що ви мені в пригоді станули. За ними!
Дудіння диких коней злилося з дудінням козацьких коней, й козаки могли безпечно наблизитися до татарського обозу. Там почувся рух. Татари мали причину думати, що це наступає ворог. Почали накликувати й галайкати, аж нарешті сполошений спереду табун розбігся на боки й вихром пігнав у степ...
На знак козаки спинилися, примусили коней полягати. Хрущ узяв ніж у зуби й пірнув у високу степову траву, наче в воду.
Спершу йшов поміж високою травою, роздивляючись пильно поперед себе. Він бачив добре, що робилося в татарському обозі. Там уже по нічному переполоху почало заспокоюватися, тільки в однім куті табору, де стояли бранці, чути було стогони та плач малих дітей. Довкруги табору стояла рідко по-розставлювана сторожа. Спершися на довгих списах, варта куняла. Хрущ почав туди підповзати, держачи готове мотяззя. Зблизившися до татарина, який дрімав, Хрущ нарвав трави, зв'язав у скрутіль і заткнув її за пояс. Підповз іще ближче ззаду. Підхопився вмить із землі й так вдарив татарина кулаком поза вуха, що татарин утратив пам'ять і повалився на землю. Як стій заткав йому рота травою, зв'язав руки й ноги та закинув собі на плечі, мов околіт соломи.
— На коні, хлопці! Ти, Прокопе, бери татарина наперед себе, твій кінь найсильніший.
Пігнали вихром до свого обозу. Ніхто за ними не гонив. Татарам здавалося, що це дудіння від того самого табуна, що гуляв перше по £тепу.
Кричевський похвалив Хруща за його меткість. Татарин, коли його розв'язали й вийняли з рота траву, не міг спам'ятатися, звідкіля узявся між козаками. Пам'ятав лише, що його хтось ударив сильно по голові. Йому силою вляли ковток горілки до рота.
Кричевський почав настирливо розпитувати за ясир. Орда бушувала на Поліссі, в його родинних сторонах. Хтозна, чи часом не зачепили й його рідного Кричева... Для всіх важно було розвідатися, де татари вибрали собі місце для переправи через Інгулець.
Полонений розповів про все. Вислухали його й склали такий план, що Хмельницький переправиться зі своєю сотнею на другий бік річки, обійде ворога великим колесом і буде непомітно поступати за табором. Коли ж татари пустяться через річку, то Кричевський вдарить на них спереду списами та шаблями. Стріляти не можна буде, доки не дізнаються, де стоятимуть татарські бранці. Тоді серед найгострі-шого бою Хмельницький своєю сотнею наганятиме їх у воду.
Всі чекали нетерпляче дня. Козаки, крім вартових, дрімали у траві. Ніхто б по тім боці річки й не додумався, що тут чатує, мов той кіт на мишу, воріг.