— Коли я вашій милості відслужуся за вашу ласкавість?
— Ти вже відслужився, вирятував честь мого війська й мою. Тепер іди, бо тобі пильно; пошукай собі когось меткого, щоб тобі гідне товариство навербував...
— Я вже такого маю... Кричевський мав на думці Максима.
І не помилився. Максим скочив між козаків, які тепер по Варшаві вешталися, зібрав двадцять хлопців, прибрав їх у "барву" свого пана, а себе зробив осавулом.
Кричевський, не гаючися довго, подався в дорогу. Незабаром виїздив за міські ворота Варшави, мов той казковий середньовічний лицар на чолі двадцятьох козаків — просто до Вибранівки. Аж горів із нетерплячки побачити, що він там застане по трьох роках.
Уявляв собі Оленку вже дозрілою дівчиною, гарною, мов янгол.
У Вибранівці всі дуже здивувалися, побачивши молодого поставного гусарина на чолі гарно повдяганих козаків із панською барвою. Старий Крушвіцький не міг із дива вийти, коли така блискуча кавалькада в'їхала в ворота. У блискучім гусарині не міг ніхто пізнати колишнього краківського студіозуса, з яким можна було не церемонитись.
Перед верандою всі позлазили з коней. Кричевський передав коні чурі, а сам вийшов на веранду. Ввійшов до великої салі, де саме були зібрані гості. Він зняв гусарський шолом і поклонився всім. Була тут і Оленка. Якась сумна й заплакана. Та як тільки поглянула на Стаха, все її обличчя засяяло весняним сонцем.
Кричевський підійшов передусім до старого Круш-віцького:
— Пригадуюся ласкавій пам'яті вашої милості: колишній студіозус, що побував у вашім гостиннім домі, товариш вашого сина Адама, Кричевський.
Крушвіцький був нерадий гостеві. Замість попросити його до гуртка гостей і познайомити його з товариством, спитав відразу:
— Що ж провадить вашу милість у мої вбогі пороги?
— Про це опісля поговоримо. Тепер дозвольте мені хвилинку припочити. Не хочу перепиняти вашим гостям любої забави...
Він переглянув умить гостей. Один із них видався йому чоловіком яких тридцять років, був горбатий, із великими щетинуватим рудим волоссям на голові, що ніяк не хотіла вилізти з-поміж піднесених угору рамен, як це у горбанів буває. Руді щетинуваті вусища, обличчя пооране віспою, великі вуха відставали від голови, мов у кажана. Голова велика, до туловища не відповідна... Він був дуже малий на зріст, підборіддя його доторкалося стола. Найбільше врадило Стаха те, що горбань сидів біля Оленки й дуже до неї при-милювався, робив їй кавалерські гонори.
Перегляд тривав дуже коротко. Кричевський підійшов до Оленки, подав їй руку на привітання та щиро стиснув.
— Вітайте, панно Оленко,— так довго ми не бачилися.
Вона поглянула на нього синіми очима своїми так благально, що в ньому серце завмерло.
І нараз Стахові пригадалось, що йому говорив колись Адам і що своєю простою душею відгадав Максим: це, певно, той грошовитий купець на Олен-чине тіло. Він блиснув люто очима і весь скипів.
Хотів іще заговорити до Оленки, та йому перебив пан Крушвіцький.
— Міркую, вашмосць офіцере, що нам відкладати нашої розмови не треба на пізніше. Ми розмовимося зараз. Мої дорогі гості будуть вибачені, що їх на часок лишу самих...
Відчинив двері до другої кімнати й пішов попереду, а за ним Кричевський. Ішли далі, щоб ніхто не чув їх розмови. Нарешті спинилися. І тут Крушвіцький не просив гостя сідати.
— Заки почую експлікацію вашої милості, запрошую вас на весілля моєї дочки Олени, котре відбудеться зараз по Різдві, в запусти...
Кричевського мов громом уразило. Крушвіцький зловтішно дивився на його душевну муку. Та Кричевський умить запанував над своїм схвильованням.
— Добрий купець трапився? — спитав він із злобною усмішкою.
Очі його сипали іскорки.
— Як вашмосць це розумієш? Прошу рахуватися з кожним словом, заки воно вийде з ваших уст...
— Авжеж, авжеж, я рахуюся. Така мацапура, як той бовдур, що сидить біля Оленки,— певне грубо позолочений хам, коли вашмосць рішилися продати йому свою Одиначку...
— Пане, ви мене ображаєте. Вважайте, щоб я не забувся і не зневажив права гостинності.
— Ви вже його зневажили. Навіть не просили мене сісти. Та я вас виручу, сяду сам. Тільки прошу не кричати. Говоріть спокійно, а мені не погрожуйте, бо я не страшків син. Тепер я вашої погоні не боюся, ані на полювання на став не підемо. Коли вам захочеться скликати на мене своїх посіпак, то знайте, що мені досить свиснути на своїх хлопців: вони вам зараз таке весілля справлять, що пан жених повисне на сухій гілляці, а ваш палац буде зрівняний із землею! Я знаю, що ваші підданці й пальцем не рушать у вашій обороні — так вони вас дуже люблять. В нагороду з кривди, які ви їм від багатьох літ творили, вони заберуть собі ті ваші скарби, що під каплицею поховані... Тепер, коли вашмосць мене запросили на весілля, то я вам скажу, чого я до вас приїхав.
— Я не цікавий,— сказав схвильований Крушвіцький і пустився до дверей.
Кричевський заступив йому дорогу, взяв його за руку вище ліктя, стиснув щосили й посадив на стільці.
— Не поспішайте, будь ласка, а послухайте мене. В гостей ви вже просили вибачення — маєте час. Бачите ж, що я сильніший за вас, і впертість ваша ні при чому. Нащо вам великого галасу? Я буду говорити, а ви спокійно слухайте... Чи Адась, той, що я його не раз годував моїм хлібом, давав вам прочитати мою записку, яку я залишив, виходячи з вашого дому? Я тоді втік із вашого дому, не попрощався. Та не того, що я налякався того вашого дурного полювання. Це був страшно дурний задум. І дитина б на нім пізналася, бачучи ваш той голий став, де ніде жабі, не то качці заховатись... Ви післали за мною погоню. Ваше щастя, що вона мене не піймала та все скінчилося арештом ваших коней. Бо коли б тоді мені заподіяно яку кривду, то я ручу вам своїм несплямленим шляхетським гонором, що мій великий рід Кричевських був би вас так заїхав, що на тому місці, де ви тепер запиваєте могорич за продану дочку-одиначку, була б руїна... Я полюбив панну Оленку всею своєю молодечою душею, любов'ю чистою, першою й останньою. Я приїхав, щоб ми помирилися. Я хочу вас запевнити, що забуваю вам усі образи, кривди, які між людьми лицарськими лише кров'ю змиваються. А за те прошу руки вашої одиначки Оленки, котра мене теж любить. Я бачу тепер наглядно, що вашмосць вирахував собі, що я не в стані заплатити тілько, як ця руда потвора... Та я не пишу: "пропало"; ще не по шлюбі — яв ваших ніг складаю мої слізливі благання: пане-отче, не поповняйте злочину душогубства на вашій дитині, віддайте її мені — я зроблю її щасливою...