Орлика якби хто в серце вколов.
Спаленів і, дивлячись гетьманові сміливо в очі, сказав:
— Такого гіркого слова я від милості вашої, мойого рейментаря і добродія, ніяк не сподівався. Обов'язком своїм вважаю не затаювати перед ним нічого, і хоч легше й вигідніше бути вістуном добрих, ніж злих, новин, не жахаюся донести ці останні, бо хоч як високо ціню собі ласку і прихильність мойого пана, а все ж таки добро його особи і успіх нашої спільної справи вище того кладу...
— Так? — перебив йому гетьман.
— Так, милосте ваша. А щоб я нині до ворога мав перейти, про це й мови бути не може.
— Нині ні, але завтра.
— Ані завтра, ані ніколи. Не затаю, що така грішна гадка була в мене колись...
— Що було, те знову бути може.
— Але не після присяги. Слова свойого не зломлю. Я ж не чура, який ще без шаблі ходить.
В його голосі почувалася обида. Гетьман поклепав його по рамені.
— Обидився мій генеральний писар. Чи маю червону шапку вбирати?
Орлик обіймив його за коліна.
— Ваша милість забувають хіба, що сина мойого до хресту зволили тримати. Що сказав би мій син, дійшовши до літ, коли б я його хресного батька зрадив?
— Заспокійся і не дивуйся мені, Пилипе. Знаєш мою біду.
— Знаю і спочуваю щиро.
— Розказуй, з чим прийшов.
— Приніс до підпису папери.
— А більше нічого? Що чувати в таборі? Перше всі ви до мене з новинами бігли, а нині мовчите. Не люблю я того мовчання. Краще бунтуйтеся, кричіть; а не суєтіться, як тіні, як душі над Ахеронтом. Таке мовчання нічого доброго не віщує.
— Якщо милість ваша готові почути правду — без обиди й гніву, так я скажу.
— Говори!
— Старшини наші сподівалися більшої сили у шведського короля.
— А шведський король сподівався більше сили в нас. Так що ж з того?
— Бояться, що не дамо москалям ради.
— І?
— І... — Орлик зам'явся. Важко було виповісти гадку.
— І?.. — наглив гетьман.
— І радять, а краще сказати, міркують собі — вони, а не я, підчеркую це рішучо, — міркують собі, чи не добре було би нав'язати зносини з царем.
— З царем? — аж крикнув гетьман. — Як?
— Післати котрогось з полковників, буцімто він утік від нас. Цей подав би умови, під якими ваша милість готові були б вернуться до царя. Москалі в поганій скірі, підуть нам назустріч і, так гадають старшини, — можемо добути від них вольності, ще більші від тих, які дотепер мали.
— А хто їх забезпечить? — спитав, гірко всміхаючись, гетьман.
— Цар присягою скріпить, — відповів Орлик.
— А на переяславські пакти царі не присягали?
— Можна закладниками обмінятися поки що.
— Поки що. А згодом?
— Згодом...
— Якось воно буде. Правда?.. Ні, Пилипе, не маю я часу ждати на те, що згодом буде. І охоти не маю. Це не політика, мосьпане, а торг о коров'ячу шкуру. Україна не корова. На торг з Петром не поведемо її, не будемо молотком би ти і кричати: "Хто дасть більше, бери!" Не вірю москалям... І що нам тоді зі шведами робити? Битися з королем Карлом?
— Шведи вернули би з тим, з чим і прийшли.
— Або й не вернули б. Моїх старшин, може, воно не студить і не гріє, але я короля Карла на леду не лишу. Він лицар і чоловік честі. Не можу ж бо і я поступити негідно!
— А між старшинами виникла навіть така гадка, щоб короля Карла, якщо того зажадає цар, при добрій нагоді....
— Зловити і передати цареві, — правда? — докінчив гетьман і сплюнув, що було доказом його найвищої зневаги. — Господи! Які ж ті люди подлі!
Його очі мимохіть піднялися до образу з Оливною горою. Спаситель, як перед хвилиною, так і тепер стояв навколішках і благальним зором прошибав темне, мовчаливе небо...
— Який подлий цей світ! — вже не з погордою, а з розпукою промовив гетьман.
У світлицю вбіг Войнаровський.
XXI
Як звичайно, Дніпро, так тепер Десна перетинала Україну на дві половині.
По одній гетьман з трьомастами чоловіками всяких старшин і з чотирма тисячами вірних собі полків, а по другій Батурин з десятьма тисячами знаменитої залоги і з гарматою, гетьманські скарби, укріплені полкові городи, стародубський полковник Скоропадський, полтавський Левенець, чернігівський Полуботок, наказний переяславський Тамара, ніжинський Журахівський, множество сотників і сотенних старшин по всьому величезному просторі України, а врешті вічно врухаве, повне хороброго й готового до війни народу — Запорожжя.
Поділ дуже й дуже нерівний.
Правий берег Десни, на котрім опинився гетьман, був тільки відтинком української держави, і до того відтинком, на якому політичне життя не било так живо, як по другому боці. Ніколи тут народні рухи не зростали до такої сили й не виявляли такої стихійної енергії, як на Подніпров'ю.
Там залишилося свідоме, довгими боями за волю розбурхане населення з торговельними городами, з людними селами й слободами, з багатими хуторами, з розкішними гетьманськими палатами і старшинськими дворами, зі школами й монастирями, тут, за Десною, почували себе гетьман і ті люди, що були при ньому, ніби відрізані від пня, котрий тисячами невидимих корінців тягнув соки з рідної землі.
Усякий чув, що в хвилину, коли рішається доля народу і майбутність держави, треба бути не тут, а там, за Десною, треба скоріш перейти на її лівий берег.
І гетьман, і його люди, до останнього чури в обозі, сиділи, мов на розжареному вугіллю.
До того біля гетьмана було лиш трохи старшинських жінок і дітей, бо решта не вспіла прибути на час до Батурина і переїхати з чоловіками за Десну. Навіть гетьманова сестра осталася в Полтаві, а Орликова дружина з синами і жінки гетьманових довіренників Бистрицького і Цурки теж залишилися по другому боці.
Доля їх була дуже непевна.
Всякий знав, що й цар, і Меншиков не зжахнуться ніяких, навіть найпідліших способів, щоб посіяти страх по Україні, а до таких способів в першу чергу належатиме знущання й кари над родинами тих, що пішли з гетьманом-зрадником, хоч вони, може, в нічому й не винні, бо про ніщо, може. й не знали.
На непевну долю осталися чималі маєтки мазепинців, які вони так запопадливо довгими літами збирали, наслідуючи свойого рейментаря-гетьмана.
Що тепер з тими маєтками станеться? Будинки підуть з димами, а добро розграблять свої й чужі: товпа, все і всюди до грабіжі охотна, і Меншиков, котрий, як крук, всяку цінну річ несе до свойого гнізда.