О. Артемій покинув півстакана недопитого чаю, кинувсь до письмового стола, вхопив листок паперу й написав до писаря коротеньку записку:
"Шановний Леонтію Петровичу! коли ви що говорите за мене, за мою жінку та за мою дочку, то зачиняйте двері в пекарню. Ви забули приказку, що "в хаті часом і стіни слухають, і піч слухає"; через те й виходить, що секретів ніхто не знає, "тільки одна баба та уся громада", як кажуть в приказці. Бувайте здорові, їжте борщ з грибами — держіть язик за зубами".
О. Артемій покликав наймита й одіслав записку до писаря. Наймит увійшов в писареву пекарню й передав записку писареві. Писарша саме тоді нагнулась над лавою проти печі й кришила в ринку сало на вишкварки до каші. Куховарка поралась коло припічка за спиною в писарші й, нагнувшись, заглядала в піч. Пекарня була така маленька та тісна, що писарша й куховарка, понахилявшись, ледве не черкались одна об другу.
Писар узяв записку. Двері в пекарню були одчинені. Писарша гукнула через одчинені двері:
— А що там пише до тебе благочинний?
Писар голосно прочитав записку, щоб і писарша з пекарні чула. Прочитавши лист, він тільки тоді схаменувся й зирнув на одчинені в пекарню двері.
— Еге! Я вже догадуюсь, за яку це піч він пише! Ця піч не тільки з вухами та плечима, але й з очима й язиком, та ще й гострим, як бритва. Я-бо думаю, чого вона так весело поглядала на наші вікна! А в неї, як тільки в серці заведеться гадюка, та ще й люта й куслива, тоді в неї й очі стають великодні… — говорила писарша до писаря через двері.
Куховарка, стоячи коло печі, все чула й осміхнулась. Леонід Семенович став на порозі й через поріг узяв сестру за лікоть, потяг у світлицю, а потім причинив двері. Писарша держала в одній руці ніж, а в другій — сало.
— От туди! Куди ж я оце буду кришить сало? — сказала писарша до брата.
— Про мене, криши мені в рот, бо я вже їсти хочу, тільки бога ради зачиняй двері в пекарню, коли будлі-що говориш про когось, бо піч і справді з очима, і з плечима, і навіть з ногами! — сказав Леонід Семенович.
— От тобі й на! То це в благочинного знають все дочиста, що ми верзли вчора ввечері? — сказала писарша.
— А мабуть, знають, — сумно обізвався писар, — адже ж чула, що пише благочинний?
— Це Наталія Корніївна! Це вчительша! Це її язичок вже розбрехав про нас. Та й швидка ж! Вчора ввечері ми базікали, а сьогодні в благочинного вже чисто все знають!.. — говорила писарша.
— Та то її куховарка вчора ввечері сиділа отутечки в пекарні, як ми говорили, — сказав писар. — А! погано, Тетяно! Погано, нігде правди діть.
— От тобі й на! Тепер мені буде сором і очі показать до благочинного, коли в вас заходять такі сварки та змагання, — обізвався Леонід Семенович.
— Тепер так: або йдіть до благочинного та зараз сватайте Ватю, і тоді усе піде на мир; або робіть, як знаєте! — сказав писар.
— А! шкода! А! так погано якось випало! Та й я наговорив вчора три мішки гречаної вовни… Певно, вони й за це вже знають, — обізвався Леонід Семенович.
— Та вже ж знають, хоч, може, й не все таки до словечка, — сказав писар.
— А я таки думав сватать Ватю: була надія, що виторгую-таки п'ять тисяч в о. Артемія. А тепер… тпру! або ні тпру, ні ну! — жартував Леонід Семенович. — Поміж ворогами трудно потраплять.
Писарша одчинила двері в пекарню, заглянула в ринку й крикнула:
— От туди! Кіт поїв сало! І ще один ворог на додачу! От і потрапляй поміж ворогами. А, проклята котяка!
І писарша тріснула кота по спині з усієї сили. Кіт з переляку сховався під піччю.
Леонід Семенович задумавсь. Жартовливість та веселість одразу неначе стекла з його, як стікають краплі води з гуски, коли вона вийде з води на берег. В його серці заворушилось таке почування, ніби він несподівано щось втеряв: йому здавалось, ніби хтось несподівано вкрав у його коні й воли, вкрав п'яніно, повиносив з хати дорогий сервіз, дорогі убори, забрав гроші, ще й викрав і завіз кудись саму Ватю. Це неприємне почування навело на його душу задуму й навіть смуток. Він сів на стільці й задумався, схиливши голову. Йому стало шкода, що перший план в житті, задуманий ним і начерканий хоч неясними фарбами, неясними лініями, порвався несподівано й нагло, неначе той план був витканий з павутиння, неначе один пустотливий подих легкого вітру пошматував його й розніс на всі боки.
Писар сидів за столом, спершись ліктем об стіл. Перед ним лежав лист благочинного. Він пильно дивився на той лист. Десятий раз писареві гострі очі перебігали той лист од початку до кінця. Перший раз він прочитав той лист і навіть осміхнувся, неначе він прочитав якусь пустеньку бомагу в волості. Але перебігаючи очима написане вдруге, втретє, писар неначе набирався злості, як суха губка помаленьку всисає вогкість. Його вдача була длява, неворушлива. Він був неговорючий, любив більше мовчать, ніж говорити. Його душа запалювалась помаленьку, як запалюються в печі сирі дрова. Але писар був з тих вдач, в котрих як тільки раз запалився огонь, то вже не згасав до суду, до віку. Писар був завзятущий, запеклий, нездатливий чоловік.
Писар почутив, що в йому запалюється злість, що вона пускає в його душі корінці й паростки та все глибше та ширше. Він супив свої густі брови, а його жилаві, мохнаті пальці стулялись в кулаки.
Весела писарша, впоравшись в пекарні, вбігла в світлицю.
— Чого це ви понадувались, як індики, та й сидите мовчки, неначе води в рот набрали? Може, так здорово їсти хочете? — спитала писарша.
— Буде баталія з о. Артемієм, — сумно промовив писар неначе сам до себе, — це вже благочинний вистрелив на мене з рушниці.
— Ото яке лихо! Куди ж пак! Як о. Артемій почне баталію, то й я викочу свою гармату та й вистрелю й на його, і на вчительшу, — щебетала писарша.
— Ну, ти вже краще не викочуй своєї гармати й не стріляй! Але коли й стрілятимеш, то причиняй-бо двері в пекарню! — крикнув писар, перебігши десятий раз лист о. Артемія, де було написано про ті двері.
Писар кинув такий звірючий погляд на жінку, що та швиденько зачинила двері й прикусила язика.
— Він і передніше колись на мене стріляв вже не раз, але я змовчував, — сумно заговорив писар, — потім він був став ласкавий до мене, а це знов бахнув на мене з гармати.