— Може, й правда, тьотю, — засміявся Чуйко.
— Це ж ти в мене побудеш хоч трохи, бо куди ж тобі тепер? Сирота-сиротятко!..
— Побуду до завтра, а завтра в Бахмач… Прийму присягу на вірність Україні, залишуся тепер служити на Україні.
— Оце ж, оце ж! А то ганяли тебе по всіх світах. Слава Богу, тепер, кажуть, Україна… Дід мій каже: Україна є, а пенсії однаково чорт'ма, та ти його не слухай, він дурний…
24
Дні і ночі, дні і ночі ворожості, ненависті, відрази. Оксана вже не пробувала вирватися з електронізованого гнізда доктора Алі. Доктор Аля втомилася тримати Оксану в своєму психотропному полоні. Вони були ніби й вільні одна від одної, та водночас і зв'язані невидимими нитями: доктор Аля і далі ходила назирці за Оксаною, а та, хоч як ненавиділа свою наглядачку, не могла без неї нікуди втрапити в лабіринті "Затишку".
Телевізор доктор Аля вмикала так, щоб Оксана не могла орієнтуватися навіть у часі. Щастя, хоч пускала до бібліотеки, але читати Оксана нічого не могла: досить узяти з полиці будь-яку книжку, доктор Аля або ж стане щось цитувати з неї, або переповідати зміст, або ділитися враженнями про неї, або хвалитися своїм знайомством з автором. Але Оксана пристосувалася навіть до цього різновиду моральних тортур. Коли тобі не дають змоги читати, можна просто перебирати книжки, розглядати обкладинки, гладити корінці, гортати сторінки і думати, думати, думати про своє… Тисячний раз перебирала Оксана всю інформацію про майора Чуйка. Доктор Аля дзвонить до генерала Куща щодня, але новин — ніяких. Може, вони вже й облишили всі спроби знайти і затримати майора і тепер думають тільки про те, як видобути з наманікюрених пазурів доктора Алі її, Оксану? Вже двічі доктор Аля, подзвонивши до генерала Куща, жбурляла трубку: генерал просив її поговорити з майором Винокуром, який був у його кабінеті. А про що б міг говорити Валерій, як не про неї, Оксану?
В той день (чи ніч, в підземеллях це не мало ніякого значення) вони знов були в спочивальні доктора Алі, тільки тепер крісло-гніздо належало Оксані (доктор Аля сама встановила черговість), а господиня походжала довкола мармурового басейника і з залассям вслухалася в стогони і зойки модуля Жака Тангі. Бокал з червоним вином у руці, жовтий шовковий халат на кривавім підбої розвівається, показуючи струнке, ще ніби дівоче принадне тіло, на яке нікому дивитися, і хвастощі, хвастощі… А спитати, чим тут хвастатися і перед ким?
— Ви якось висловили побоювання, люба Оксано, що в мене тут не вистачить напоїв, щоб кожен наступний день присвячувати якомусь новому різновиду з них. Я б хотіла вас заспокоїти. Самих тільки французьких вин у мене на всі дні року. Триста шістдесят марок! Цього не має навіть Політбюро.
— Самого Політбюро вже давно немає! — нагадала їй Оксана.
— Але ж воно було! Тримало в руках весь світ, а того, що маю я, не мало! Тоді питається: у чиїх руках справжня влада, в руках політиків чи в руках учених?
— Хіба ви вчена?
— А хто ж я, цікаво знати?
— Звичайнісінька канібалка. Людоїдка.
— Яка ви все-таки груба, Оксано. Невже професія накладає такий відбиток на людину?
— Ну гаразд. Я спробую висловитися трохи ніжніше. Не людоїдка, а людоїдочка.
— Фу, як це некрасиво! У мене в бібліотеці є збірник Германа Гоппе "Хороший тон", видання 1885 року. Я завтра покажу вам. Бо не можна ж бути такою нестерпною!
— Ви хочете навчити мене завойовувати друзів і здобувати ворогів, як той американець, що його поради роздрукували недавно всі наші газети? Чи, може, хочете навчити мистецтва мовчання? Але мовчання в оцій вашій електронній тиші — це гірше смерті! Хоча… Чуєте? Якийсь звук…
— Тут не може бути ніяких звуків. Просто ви не помітили, що я перевела модуль на інший ритм. Трохи пришвидшила. Ви побачите, який від цього буде ефект!
Вона змахнула широким рукавом халата — і модуль, ніби жива істота, справді весь здригнувся, видовжився, небезпечно наблизився своїми рухомими частинами до маленької жіночої постаті, з загрозливою пожадливістю заворушилися в повітрі бронзові й сталеві щупальці, голодно загуркотіли трибки й шестерні, краєчок шовкового рукава зачепився за кінець довгого важеля, тупа механічна сила смикнула за рукав, за халат, доктор Аля, скрикнувши, заточилася, втратила рівновагу і була б упала в басейн, але модуль з урочистим ревінням вхопив її одразу з двох боків, зібгав і зіжмакав, кинув у шестерні, під оті металеві товкачі й тертушки, а тоді все, що лишилося від ще мить тому живої жінки, втовкмачив у воду і став витанцьовувати на останках з таким моторошним чавканням, ніби в притемнено-кривавому просторі справляли жахливу учту десятки або й сотні велетенських крокодилів.
Оксана підлетіла до водойми, ладна була кинутися туди, виривати доктора Алю з механічних лабет, хоч бачила, що вже пізно, що вже не вирве, не видобуде, і ніхто не видобуде, ніхто не здолає безтямної сили, вона стала, заламуючи руки, неспроможна ні крикнути, ні заплакати, навіть дихнути…
І не чула, як підбіг ззаду Валерій Винокур, як вхопив її в обійми, не даючи впасти в басейн, як йому помагають ще якісь люди, добрі, прекрасні люди з свіжим запахом снігу, сонця, волі…
25
Сніг випав уночі. Радіо передало, що в Києві дощ, у Москві мороз і сніг, а на Чернігівщині хоч морозу й немає, зате сніг, як у Москві.
Старшина Гречаний, розсівшись на пів-"газика", повчав постового Повжика і сержанта-водія Миколаєнка:
— Справжній міліціонер завжди вибирає отаку порошу. Раньше в порошу свати шукали дівку хорошу, а ми тепер, як охоронці порядку в незалежній Україні, должні шукати жуліків, рекетирів і мафіозні структури. Понятно, постовий Повжик?
— Так точно, товаришу старшина!
— Не "товаришу", а "пане". Треба казати: "Пане старшина".
— Так точно, пане старшина!
— Не "так точно", а "На послух, пане старшина!"
— На послух, пане старшина!
— Ну, так воно вроді й нічого. Ще треба вчити та вчити, Повжику. Ану, стривай! Щось вроді передвигається по мєстності. Передвигається ж, Повжику?
— Передвигається, пане старшина.
— А ти, Миколаєнку, бачиш щось?
Миколаєнко не бачив нічого, бо спав. Щоправда, спав з розплюш, еними очима, та хіба на цій собачій службі не привчишся?