Містер Блотон (з Олдгейта) бере слово до порядку. Чи не натякає шановний піквікець на нього? (Крики: "До порядку!" "Пане голово!" "Так!" "Ні!" "Далі!" "Геть!" і т. інш.).
Містер Піквік не дається на залякування галасом. Він і справді мав на думці шановного джентльмена. (Величезне збудження).
Містер Блотон хоче тільки сказати, що він з глибоким презирством відкидає від себе брехливі й непристойні обвинувачення шановного джентльмена. (Голосні ухвальні вигуки). Шановний джентльмен — хвалько! (Страшенне замішання й гучні крики: "Пане голово!" і "До порядку!").
Містер Снодграс бере слово до порядку. Він звертається до голови. (Слухайте!). Він бажає знати, невжеж буде дозволено, щоб і далі точилась така ганебна суперечка між двома членами клубу? (Слухайте, слухайте!).
Голова абсолютно певний, що шановний піквікець візьме назад вжитий ним тільки но вираз.
Містер Блотон певний, що не візьме, не зважаючи на цілковиту повагу до голови.
Голова має за свій конечний обов'язок спитати шановного джентльмена, чи не вжив він виразу, яким оце прохопився, в загальному розумінні?
Містер Блотон, не вагаючись, каже, що — ні. Він ужив те слово в піквікському розумінні. (Слухайте, слухайте!). Він повинен визнати, що він особисто завжди з найбільшою пошаною ставився до шановного джентльмена і вважає його за хвалька тільки з піквікського погляду. (Слухайте, слухайте!).
Містер Піквік почуває себе цілком задоволеним з щирого, відвертого й вичерпного пояснення свого шановного друга. Він просить зараз же занотувати, що і його зауваження треба брати тільки в піквікському розумінні. (Ухвальні вигуки)."
На цьому закінчується запис і — ми певні того — закінчилися й дебати, що дійшли таких високозадовільних і повчальних наслідків. У нас немає офіціального підтвердження фактів, які читач знайде в дальшому розділі, але їх старанно перевірено за листами та іншими авторитетними манускриптами,[4] настільки безперечно правдивими, що вони виправдують переказ їх у зв'язаній формі.
Розділ II
Перший день подорожі, пригоди першого вечора і наслідки їх.
Найретельніший слуга всякої роботи — сонце — тільки встало й своїм промінням почало освітлювати тринадцяте травня тисяча вісімсот двадцять сьомого року, коли, наче друге сонце, прокинувся від сну містер Семюел Піквік і, відчинивши вікно своєї кімнати, глянув на світ унизу. Госвелська вулиця була під його ногами; Госвелська вулиця, скільки кинути оком, була з правого боку; Госвелська вулиця слалася ліворуч; протилежний бік Госвелської вулиці був через дорогу. "Такі вузькі погляди, — подумав містер Піквік, — у тих філософів, що задовольняються вивченням речей, які лежать просто перед ними, і не шукають істини прихованої далі. Подібно до них міг би і я, не утрудняючи себе, задовольнитися спостереженнями Госвелської вулиці, і не силкувався б навіть прозирнути в незнайомі краї поза нею". Після такого глибокого міркування містер Піквік заходився засувати себе в убрання, а свої убрання — в портплед. Великі люди рідко приділяють багато уваги своєму туалетові. Містер Піквік витратив небагато часу на те, щоб поголитися, вдягтися, підживитися чашкою кофе, і вже через годину підійшов до постоянки візників на Сен-Мартінській вулиці. В руках у нього був портплед, в кишені пальта — підзорна труба, а в кишені жилета — записна книжка, готова сприйняти кожне відкриття, аби воно було гідне запису.
— Кеб! — гукнув містер Піквік.
— Тут вони, сер,— озвався чудернацький екземпляр людської породи, одягнений у веретяний костюм і такий же хвартух, з латунною бляхою та номерком на шиї, що, здавалося, був закаталогізований у якійсь збірці диковин. То був уотермен.[5] — Тут вони, сер. Під'їзди, чия там черга! — Чергового візника викликали з шинку, де він курив свою вранішню люльку, і незабаром містер Піквік разом із його портпледом вкинувся в екіпаж.
— Голден-Крос,[6] — сказав містер Піквік.
— І ціна йому всього — боб,[7]Том! — до відома свого друга уотермена з серцем кинув, від'їздячи, візник.
— Скільки років вашому коневі, голубчику? — спитав містер Піквік, потираючи собі носа шилінгом, який він залишив на сплату.
— Сорок два, — відповів візник, скоса поглядаючи на нього.
— Що? — вигукнув містер Піквік, хапаючись за свою записну книжку.
Візник повторив. Містер Піквік допитливо втупив очі в його обличчя, але той не змінився на виду, і джентльмен занотував його слова.
— А скільки часу їздите ви ним, не розпрягаючи? — вів далі містер Піквік, шукаючи нових відомостей.
— Два-три тижні, — відповів візник.
— Тижні! — здивувався містер Піквік, і записна книжка з'явилась знову.
— Його стайня в Пентонвілі,— холодно пояснив візник,— але ми рідко тримаємо його там через його кволість.
— Не тримаєте в стайні через кволість? — розгублено перепитав містер Піквік.
— Він завжди падає, коли вивести його з кеба,— провадив своєї візник, — а коли вже запряжений, ми дуже цупко прив'язуємо його та підтягаємо близько до голобель, і тоді він не може впасти. До того ж у нас на кебі пара надзвичайно великих коліс, і коли кінь зрушить з місця, колеса біжать слідом за ним, так що він мусить рухатися вперед; інакше йому не можна.
Містер Піквік записав кожне слово візника, сподіваючись доповісти в клубі про надзвичайний приклад життьової сили коня у відповідних умовах. Запис був майже закінчений, коли вони під'їхали до Голден-Кроса. Візник зскочив з передка. Снодграс і містер Вінкл, що нетерпляче чекали прибуття свого славетного ватажка, підбігли привітати його.
— Ось ваші гроші,— сказав містер Піквік, подаючи візникові шилінг.
І як же здивувався вчений муж, коли цей навіжений суб'єкт кинув монету на брук і в дуже мальовничих виразах зажадав, щоб йому зробили приємність, дозволивши тут же відлупцювати його (містера Піквіка).
— Ви — божевільний,— сказав містер Снодграс.
— Або п'яний, — висловив думку містер Вінкл.
— Або і те, і друге, — зауважив містер Тапмен.
— Виходьте! Виходьте всі четверо! — запрошував візник, стрибаючи на всі боки, наче був на пружинах, і боксуючи тим часом у повітря.
— От сміха! — гукали з півдюжини візників, що стояли на біржі. — Ану, дай їм, Сем! — і вони із задоволеним виглядом оточили компанію.