—, Довбня? Довбня, — замовив смотритель. — Був такий у білій гарячці. Здається, видужав. Я зараз. — І він метнувся у другу хату, а звідти вийшов, сказав, що вже третій день, як Довбня виписався.
"Отак же! От і зібралася провідати! — подумала Христя, вертаючись додому. — Де ж тепер його я стріну? У кого спитаю?"
Похила ішла вона улицею і думала про божевільну жінку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колісника. Чудний він став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогодні так їлось наплів перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? — і її наскрізь пронизав якийсь гострий холод.
— А-а, Христя! Здорова, чорноброва! — роздався коло неї знайомий голос. Христя підняла голову — перед нею стояв Проценко. На всій улиці не було нікого, тільки їх двоє.
— Де се ти була, моє давнє кохання? — питав він, зазираючії у її похмурі очі.
— Я? Була в шпиталі. Ходила провідати Довбню.
— Шкода, опізнилася! Він уже третій день як виписався...
— Так мені і там сказали. Де ж він тепер?
— Де? Певно, добрався до першого шинку та й засів там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти і трохи не перемінилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходім, я тебе проведу.
— Коли нікого на вулиці немає, то тоді й проведу, — виступаючи вперед, ущипнула Христя.
— Чудна ти! Був колись вільний птах, та пообрубували крила, — одказав він, поспішаючи за нею.
— Ага, знайшлися такі! — усміхнулася вона. Пройшли скільки ступнів мовчки.
— Чого це вас нігде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забігаєте провідати, а тепер і ви одцуралися.
— Мошеник твій Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! — випалив він. Вона звела на його здивований погляд.
— Як саме?
— А так: накрав земських грошей, накупив собі маєтків...
— Яких?
— А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тільки двадцять тисяч не долічаться. Сьогодні там у земстві таке, що тільки держись! Під суд його оддали.
У Христі перед очима заходили зелені кружала. Все, все їй тепер стало відомо — і його чудні речі, і його запеклий сум. Так он воно що!
Їй здавалося, що земля під нею колишеться і її хитає. Вона не йде, а біжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.
— Та чого ти летиш, як навісна? — гука він до неї. Вона чує, що далі нема їй ходи, недостає чим дихати — світ витушкою крутиться кругом неї. Вона стала під забором передихнути, спочити трохи.
— Ага! — радісно граючи очима, сказав він, підходячи до неї. — До самого живого дійшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщій свого старого друга! Та і наймайся до моєї жінки у горничні. Тільки анічичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, — важко дишучи і метаючи очима стріли, казав він. — Все я пам'ятаю, все. Мені хочеться тобі яке-небудь добро зробити.
Перед очима її зовсім зникнув світ. Замість його темно-зелений морок клуботав кругом неї.
— Геть від мене, іроде! сатано! — нестямно скрикнула вона і пустилася наче стріла від його.
Вона нічого не бачила, не чула. Не бачила, як він зло подивився услід їй, не чула, як гірко вимовив: "Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!" — і, повернувшись, пішов далі.
А вона не йшла — летіла. З'під воріт одного дому собака гавкнула і погналася за нею. Та куди тій собаці догнати її? На повороті хтось толкнув. У сусідній улиці підняли регіт.
— Що то за лисиця так тікає? — хтось крикнув.
— Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш? — зареготався один звошик до другого.
— Та що воно таке? — питає той. — Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закуріла.
— Поїдьмо. Що воно, справді?
І два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогінці.
Аж улиця гуде від їх бігу, аж іскри сиплються з-під кінських копит, а Христя байдуже — одне чеше, мов її хто ззаду підганяє.
Ось уже вона і в своїй улиці, он уже і той дім, де вона живе, видно. Ще трохи, ще — і вона до рундука добігає.
Двері з улиці там завжди заперті, і, щоб увійти, треба дзвонити. Вона забула про те і з усього розгону налягла на половинку дверей. Ті на сей раз не були заперті і з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала...
Перед нею на піддашковій бантині на товстому шнурі спокійно Е^ІСІВ... Колісник. Христя хитнулася, скрикнула і з усіх чотирьох повалилася наг'знак. Під рундуком тільки загуло, як вона упала.
XIII
— Де се я? Що зо мною? — були її перші слова, коли вона прийшла до помки.
Кругом тихо, темно. Щось шелестить під нею. Та се солома! ЗБІДКІЛЯ? де вона взялася? А то що угорі, з глухого куточка сіріє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи під землею? І то крізь оддушину доходить неясний світ. Господи! як вона піймана сюди, чого і за що піймана?
Вона підвелася, сіла і почала пригадувати. Голова у неї крутилась і в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля під нею тіпається і її хитає. Від немочі вона знову лягла... щось пробігло по лиці, щось укусило за шию. Вона махнула рукою і роздавила блощицю!
Як навісна, вона скочила — зразу усе пригадала. Так, так — вона перед собою бачить Проценка, він їй щось шепоче: "Добра тобі хочу — іди у наймички до моєї жінки". Що вона сказала? Не діждеш! Вона пам'ятає, як кинулась від його. Пам'ятає, як добігла до рундука, ускочила в двері... І перед нею зателіпався на вірьовці труп Колісників. Серце у неї заболіло, щось важке підійшло під горло і, наче руками, здавило. Далі все повилося забуттямтемнотою.
То було з нею... а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?
Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку — нічого не пригадає.
Помацки покралася вона до оддушини, що сіріла вгорі. Стала проти неї, простягає руки, хоче піймати, а оддушина все мов вище та вище підіймається... Вона аж навспинячки стає... махає рукою і об залізну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрізь. "Та се тюрма!" — трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмі, вона... За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була між людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогодні одрізалась від їх навіки сими чотирма стінами. Ще вчора качалася на м'якій перині, панувала, а сьогодні — на гнилій соломі, у тюрмі. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподіяла, кому хоч бажала чого Злого?