У дверях нас зустрів хлопчина,— було йому років п'ятнадцять, мав довге білясте обличчя й зовсім світле волосся, що рівними пасмами' спадало йому майже до плечей. Мабуть, влітку він не стригся, але довге волосся навіть пасувало йому, він здався мені схожим на Іванка-царевича, котрому ще не відкрилися далекі мандри, тривоги й боротьба з лихими чарами відьом і Кощіїв Безсмертних, але в синіх, спокійних, таких яскравих, що аж світ від них теж іскрився, очах хлопчини вже було оте передчуття майбутніх тривог, походів і подвигів, і він приймав те все спокійно і з вірою у добрий усьому кінець.
Підліток повагом відгорнув з чола волосся, так само повагом, обходячись кількома найдоречнішими і найпотріб-нішими словами, сказав, що господиня — його бабуся ("Отже, ти мені родич",— зрадів фотограф), її нема вдома — вона повернеться пайблиоісчим катером за якусь годину, а зараз він радий прийняти гостей: поки бабуся повернеться, він тут і хазяйнує, і приймає та відправляє у дорогу катери.
Він подав нам, уважно слухаючи фотографа, миску й воду, щоб ми могли вмитися з дороги, постелив на лавку чисте полотно, щоб ми могли сісти й перепочити, і налив у літрові кухлі молока, подавши ще також по вламаиому від буханки кусневі хліба,— це поки що, а сам узявся з незворушною повагою й майже аристократичною гідністю готувати юшку з риби.
Фотограф прицмокував, говорив, мало що слиною не стікав у передчутті смаку тієї юшки, а хлопець ввічливо всміхався, на ньому зовсім не виглядав незграбним довгий білий фартух, що він ним підперезався, і коли схилявся, аби розпалити вогонь у печі, то рух цей був і поважний, і зграбний водночас. Він не прислужував, не подавав — він дарував і радий був, що подарувати може, коли ніс до столу страву. Кидав у юшку двічі свіжу, уже обчищену рибу, а ще — порцію з лускою, щоб наварилася, і потому витягав її так, аби жодної не порушити, аби кожна була ціленька; ледь присолена риба поблискувала; парувала подана окремо велика, духмяна картопля, темними крупинками танула на ній сіль, ще одна порція риби лежала окремо на великому тарілі,— хлопець делікатно полишив нас за столом самих, не сів з дорослими й незнайомими гістьми, один з котрих назвався його родичем, але мені здається, що так само він би зустрів у домі своєму кожного, хто б попросився перепочити.
Потім була ще якась риба — незвичайно смачно, за якимось місцевим рецептом приготовлена,— ми їли ту рибу зі смаком, а хлопець не дивився, як їдять зголоднілі з дороги люди, а вже брався поратись біля самовара. Самовар справді був великий, роздмухати його було нелегко, а кип'яток потім здавався мені значно горячішим, ніж будь-який, котрий доводилося пити досі.
З такою ж гідністю і поважністю він потім мив посуд, відповідав дуже стисло й розумно на всі запитання фотографа, котрий все ще не міг втриматися, щоб навіть після чаю не потягнутися рукою до миски з рибою.
Мені хотілося запам'ятати кожен рух хлопчини і те, як він стоїть, не сідаючи поряд з дорослими, як змітає зі столу крихти, як мете хату — він робив роботу, і це було важливо, як було важливим і світання, коли він виходив далеко в озеро ловити рибу, як, мабуть, веслував, як змотував вудку, як дивився на світ і чекав того особливого, незвичайного, що напевно мусило прийти, напевно мусило здійснитися.
Дуже зрідка він поглядав і на мене — була в його погляді' зацікавленість, і коли я ловила на собі той погляд, він не полохався, не ховав очей, а ледь помітно й ввічливо усміхався й питав, чи не хочу я ще чогось.
І коли катер уже наближався — це був якраз той, котрим мала повернутися хазяйка причалу, як називав свою двоюрідну сестру фотограф, а ми мали вирушати тим катером до Петрозаводська — мені раптом захотілося, щоб час продовжився, хотілося відчувати при собі доброзичливість того хлопчини, і придивлятися до нього, і розпочати з ним розмову — не буденну, не просто балачку ввічливої цікавості, а розмову про щось незвичайне, мені навіть не знане, а йому якось дивно вже доступне й зрозуміле. Хто знає, чи не міг би він мені щось сказати про той світ, що вже минав, полишаючи по собі ніби тільки окремі сліди,— так мені думалося до зустрічі з цим малим,— тільки окремі? Але ж ні, той давній світ у найкращому своему вияві тепер оселився, жив, пульсував у цій дитині, так органічно переплітаючись з його юністю, його буттям, що годі було рвати поміж собою ті світи. Може, так виглядав майстер, котрий закинув в озеро свою сокиру, вибудувавши Кижі? Та цей би не закинув, мабуть. У білій сорочці, з яскраво-синіми очима хлопець — що він би чинив, вибудувавши свої Кижі? Прийняв би славу з гідністю, а нам би дав ті Кижі, як давав зараз на дорогу свіжий хліб, загорнутий у чисту полотняну хустку?
З тим же незворушним спокоєм і радістю, зосередженою десь глибоко повагою він прийняв "кінці" в матроса, пришвартував катер. Здавалося, він утримує його в своїх ще не надто міцних руках, і допоміг висадитися на твердь земну малим, і жінкам, і старим; фотограф наспіх перемовився словами зі своєю двоюрідною сестрою, і ми вже сідали на катер. Онего розпростирало перед нами безмір води й краси, виростали з нього берези, острови, трималося за нього сонце, а на пагорбі стояв хлопчина, махаючи рукою нам на прощання, бажаючи доброї дороги і щастя. Той малий змирив мене навіть з невтримною безглуздістю існування і вчинків немудрого фотографа: що важить такий жучок-плавунець, коли є на світі це хлоп'я з довгим білим волоссям і невичерпною вічною людяністю?
Його довго було видно з пагорба, наче шкодував, що я ніколи не повернуся до тої пристані, наче раптом усвідомив і собі,— як зрозуміла це я,— скороминущість і неповторність кожної миті, і ту дивну, несправедливу примху долі, котра так рідко дозволяв мандрівникові вертатися па знайоме вже місце, а ще рідше дозволяє застати на тому місці все незмінним і таким прекрасним, як було це першого разу...
Катер пірнув у сяйво Онезького озера, і десь там зостався причал з хлопчиком, який прийняв, перейняв і тримав у собі прадавність предківських мудрих звичаїв і своїх власних великих надій. Я зовсім не боялася гарних слів, коли думала про того хлопчика.