Денис не повірив, коли йому сказали, що то міраж,— а водночас правда, бо той міраж був абсолютним відбитком поселення, що стояло десь кілометрів за сімдесят від того місця, де зупинилася їхня машина, й видимим, ясна річ, звідтіль не могло бути. 8а кілька годин, уже надвечір, вони й справді прибули до того селища,— реального.
"Що ви думаєте з приводу літаючих тарілок?" — спитав мене фотограф.
"А ви що думаєте з приводу покинутих хат?" — запитала його я. Він шукав ломберний столик — це його обходило тоді понад усе на світі.
— Вода? Спадає, на мою думку,— відказала Мар'яна, хоча насправді ніяк не орієнтувалася, що воно діялося з водою. Бачила тільки ту ж напівсліпу з остраху машину, яку мусила тепер пильнувати, принаймні вряди-годи поглядаючи на неї з вікна, бо нічого більше не могла і не вміла,— треба було тільки поглядати з вікна, а у присмерку запалити світло, щоб усі знали, що в машини є захисток і сторож, і її пильнують, про неї дбають і не покинули напризволяще. Мар'яна вже напевно знала, що зостанеться на дачі сама, а Денис таки поїде, аби тільки був катер,— він таки поїде, і нічого не значать його не дуже впевнені заперечування.
І раптом Мар'яну взяв острах — а що, коли вода підпі-меться зовсім високо, і все опиниться на дні, не тільки машина, а й хати, і вона сама — усе опиниться на дні?
Подивилася на Дениса — навіть при тому, що він був роздратований, в ньому почувалася та постійна певність, надійність, яка була потрібна Мар'яні, це її батькові могло спасти на думку щось отаке дурне, шалене, несусвітеп-не майже, він би з того приводу міг вивести цілу якусь філософію, а Денисові таке й уявитися не могло б, і з ним такого статися пе могло б — гіри ньому нічого такого не могло б статися.
Перебравши всі книжки на полиці,— він знав їх віддавна, кожна була перечитана — Денис врешті таки вибрав якусь, знову витягнувся па ліжку й почав читати, старанно намагаючись увійти в зміст написаного, звести докупи принаймні слова й речення.
"Бридня — половина тої писанини,— думалося йому, він перечитував по декілька разів одне й те ж речення, а поміж чужими словами встрягали ще й власні думки: — Бридпя майже усе це, людина може дуже легко обійтися без того, слово честі, це ж таки не хліб, хоч би там що говорилося".
— Денисе, ти піди довідайся, де можна роздобути човна, бо інакше хіба попливеш до причалу брасом або кролем.
— Тобі, я бачу, смішно,— він раптом схопився, обурений, зачеплений за живе насмішкою, що вчулася йому в голосі Мар'яни.— Тут і справді не знаєш, як до міста добратися, мене чекають на тренуванні, я домовлявся увечері зустрітися з Максимом — я людей підводжу, вони задля мене час гайнують, а Мар'яні смішки!
Мар'яна здивовано кліпала віями: про тренування вона вже наслухалася і вже зрозуміла, що то просто зачіпка, просто якась спроба Дениса довести їм обом, що звідси справді треба вирушати, що треба шукати найменшої можливості вибратися з Осокорок, бо волога й всепроникна холоднеча, й зухвале дихання ріки заважають думати, заважають розуміти одне одного й чути навіть власні слова. Тренування випливло зранку, коли Денис побачив перед собою воду як непереборну перепону для повернення у місто; ну а Максим — що за Максим, перший раз про Максима балачка, який же це Максим? І чому Денис не думає, що їй доведеться залишитися таки тут самій-самісінь-кій на ніч і пильнувати цю розтелепаиу автомашину, хіба ж годиться зараз так між собою розмовляти? Але вона знову зуміла промовчати, тільки по-дитячому здивовано кліпала віями й так якось здвигнула плечем, аж Денис і собі замовк, похмуро став одягати брезентову хламиду з капюшоном, а потім озув чоботи. Робив він усе те поволі, ніби дуже нелегко було натягнути на себе ті важкі й великі гумові чоботи, якими користувався тільки на дачі й ніколи не вийшов би в них у місті. Мар'яна стежила за кожним його рухом і бачила, що він намагається погамувати своє роздратування, і розуміла, що вона тут ні при чому, він гнівається не па неї, а на обставини, на своє безсилля, й на те, що вона, Мар'яна, те безсилля бачить і знає, що нічого тут не порадиш, зовсім нічого не порадиш. Бона не уміла сприймати усе це разом,— у сукупності, не-роз'єднаним — і цю його нетерпимість, нерозуміння жартів з приводу якихось його помилок чи слабостей: кепкувати можна з кого завгодно, тільки не з Дениса, не з його карате, й курсових, і невдалих, пезапатентованих винаходів, і з любові до автомашини, і з цих гумових чобіт, із смішних його базікань, і...
А час таки рухається, хоч як би поволі пересувалася годинникова стрілка, і він зараз піде, знайде човна, а потім відпливе до пристані, а звідти далі, до Києва, і залишить її тут, із своєю бридкою, лупоокою, шаленою машиною, яка слухається тільки його, покірна йому, як пес, і в той же час тримає його в залежності від своїх примх,— але бог в нею, з машиною, дурниці, просто поганий настрій. Може, це випробування водою? Адже існувало колись випробування вогнем. Здається, вони знайомі мільйон років, і це зовсім не заважало їм виявляти зацікавлення одне до одного, з нетерпінням чекати зустрічей, сподіватися радості від побачень і вибачати слабості — приймати усе так, як було дано, не терзаючи одне одного вимогами бути іншим — не має значення, кращим чи найкращим — просто іншим. Хіба ж неправда, що люди свої вимоги до ближніх виводять із власного розуміння добра і зла, не' враховуючи часом не тільки можливостей, рівня і бажання того іншого, а й навіть об'єктивних визначень і окреслень того ж добра чи зла, справедливості чи істини.
— Денисе, почекай, не йди, ще маєш час,— сказала Мар'яна,— дивись, он сонце визирнуло, може, розпогодиться, і вода спаде...
— Вода не залежить зараз від сонця,— він дивився не на неї чи на сонце, а на годинник. Справді, можна було ще заждати, не.йти, він, однак, дуже знехотя потягнув за шнурочок під підборіддям, стягнув тим шнурком брезентового плаща. Проклята повінь, пе могла зачекати всього якийсь один день — рушила, піднялася вода, якщо дивитись збоку, не дбаючи про те, що насправді несе з собою повінь: розбурхану стихію, невтримність, незалежність. Світ набуває дивного забарвлення —-зеленувато-сірий світ, пливе Київ, пливуть береги, тремтить дерево на крихітному острівці суші, ще полишеному посеред води, і птах самотньо вчепився на вершечок осокора, ще трохи — й осокори зарожевіють на сонці, тонкі молодесенькі пагінці випростаються й на очах ніби ростимуть, збільшуватимуться, а вода тим часом не спадає. Для стороннього спостерігача це навіть дуже гарна картина, але сторонні спостерігачі нічого не відчувають шкірою, їм не болить, і вони можуть тільки засвідчити той чи інший факт. Але хіба той засвідчений ними факт достоту відповідає істині?