Отже, в цей погідний день ранньої осені могутня ріка життя котилася в тих самих берегах, що й завжди. Сам собі всміхаючись, сам собі щось бубонячи, сам із собою жартуючи (коли був у доброму гуморі, то водилась така звичка за чоловіком), голова колгоспу Михайло Григорович Дим зайшов у кабінет до бухгалтера, що спиною до дверей сидів у своєму кабінеті, й каже з порога:
— Петре Зосимовичу, а чи не здається тобі, що в оцій ось відомості,— й показує відомість, дану на підпис,— сальдо і бульдо у якійсь ворожнечі, мовби дві сусідки?
Варава хоч би плечима ворухнув — сидить за столом, як сорока в сливах.
— Чуєш, Петре Зосимовичу, сальдо й бульдо в тебе сваряться, наче дві яблунівські баби, що ніяк не можуть по справедливості поділити небо над своєю межею в городі.
Варава, який ото вміє в своїй бухгалтерії крикнути, як ворона над курчам, а то ще й дужче — так, мов з нього чорт лико дере, в той погідний день ранньої осені мовчав, наче мурахи йому в роті зліпили мурашник, пообпікавши своїми жалами язик і піднебіння.
Тоді Михайло Григорович рішуче, майже сердито поперся, як віл на рогатину, до столу, поклав долоню на плече бухгалтерові — й раптом у Варави з-під підборіддя висковзнула рука, лікоть упав, а голова глухо вдарилась об папку з фінансовими звітами. Голова вдарилась щокою, й на спантеличеного Михайла Григоровича поглянуло оскліле кругле око.
Погляд цього осклілого карого ока був такий несподівано мертвий, що Дим якось одразу оторопів і злякався — чи не сталось тут якогось зловмисного криміналу? — а потім, глянувши на рахівницю, де було викладено певну суму, назвав її мимохіть уголос:
— Дві тисячі триста дев’яносто один...
Погляд карого осклілого ока наче стверджував цю бухгалтерську істину.
Отож, як кажуть, старість — не радість, як і горб не користь, але кому що судилось! Не випало Вараві ходити по Яблунівці зігнутим у три погибелі, не довелося стати старим луб’ям, не пощастило почути від молодших: гей, ти такий, що не здужаєш і вмерти! Гей, якби собака тодішній, то давно здох би! Гей, тобі, старому, від хати вже нікуди шкандибати! Не випало йому, значить, жити так, як живе без лою каганець,— видно, смерть йому і ніяких вісток не посилала, а тому-то й не шукав од неї ніякого одворотного зілля.
На цвинтар, коли ховали бухгалтера Вараву, зібралась мало не вся Яблунівка, і голова колгоспу Дим — у побитому міллю кітелі з орденськими колодочками, з очима, в яких захололи драглі туманного болю, з кривою борозенкою вуст — сказав прощальне слово.
— Товариші, а також громадяни! Чоловіки, а також баби й дівчата! Дві тисячі триста дев’яносто один — ось яку цифру було викладено на рахівниці. Йдучи від нас, дорогий і незабутній Петро Зосимович тримав в умі саме цю суму — і ця сума зосталась для нас його прощальним заповітом. Висока честь, товариші, а також громадяни, померти на своєму бойовому чи трудовому посту, і саме такої честі удостоївся наш шановний Петро Зосимович. Клянемося ж над твоєю могилою, дорогий наш товаришу, що ми назавжди візьмемо в свої серця і думи цю заповітну суму в дві тисячі триста дев’яносто один, цю суму, що є твоєю мрією і вірою в прекрасне прийдешнє, і щиро обіцяємо тобі примножувати її своєю невсипущою роботою, мозолями своїх чесних рук. Земля тобі пухом!
Кожний небіжчик — добрий, це давня істина, й по цій промові почулось рюмсання та схлипування, сопіння, зітхання, кашляння. Над похоронною процесією, над могилками та надгробками, над вишеньками та кущами бузку бився, облитий промінням сонця, сизий голуб, і не мені одному, напевне, подумалось: а чи то не жива душа бухгалтера Ва— рави, що зоставила бездиханне тіло, тепер ось літає вгорі, прощаючись зі своїм недавнім, таким затишним вмістилищем, а водночас і цікавлячись, як ховають, які слова кажуть, хто з яблунівських колгоспників прийшов на похорон? Крила голуба переблискували в промінні, як у рясних перлах, і намистинки його очей видавались двома каштановими камінчиками — невимовно тяжкої скорботи, непоправного горя, смертельної жалоби. І мені, Хомі Прищепі, чомусь подумалось: авжеж, тепер йому легко буде в землі лежати, пером землю держати, а як отій неприкаяній душі в світі літатиметься-стикатиметься, сироті сиротинній?
Потім голосила сива, як лунь, Марфа—мати, що пережила свого сина-бухгалтера. "І на кого ж ти мене покинув,— бідкалась, і голос її тремтів, як струна, що ось-ось могла порватись від болю.— І чому не залишив по собі ні жіночки, ні діточок купочку, щоб пам’ятали свого батька— годувальника.— й вуста її корчились від болю, наче їх палив пекельний вогонь.— Одтоптав уже ряст,— голосила,— і вже тіло твоє не дасть тіні, і вже над головою твоєю ластівка не пролетить ніколи, і вже тебе весна в очі не поцілує, і вже бджола тобі меду не принесе, бо немає в світі такого калача, яким би тебе можна було виманити з могили". А якби можна було спекти такого калача, то вона б на світі всі перелоги зорала, ноги ранячи на колющину і кривавими сльозами обливаючись, вона зранку землю зерном-сльозами засіяла б, любов’ю своєю заволочила б, потом поливала б, душечкою своєю ту ниву жала— косила б, пальчиками всі колосочки перетеребила б, жорновим каменем свого серця врожай змолола б, на гарячому черені небесного сонечка того калача спекла б і вдихнула б у нього свою душу, аби з калача передалася синові рідному.
Голосила Марфа, б’ючись у риданнях над домовиною, а сизий голуб літав над цвинтарем, то мало на плечі прибитій горем матері не сідаючи, а то зненацька високо в небо злітаючи, стаючи там дрібною, таємничою цяткою, ладною, здається, зовсім зникнути...
Коли гробарі-копачі засипали яму і підрівняли заступами горбок сірої землі, народ почав розсмоктуватися ручаями з цвинтаря, а біля дядька Опанаса, цвинтарного сторожа, зібрався чималенький гурт. Дядько Опанас був цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба майстерно виточений на верстаку вправним столяром, котрий, помилувавшися своїм виробом, одразу ж і в бочку рідкої смоли встромив його, щоб од душі просмолити — аби дядько Опанас був довговічний, не боявся морозів, хвороб і злигоднів.