— Чого ж маю гніватись на тебе, коли люблю? Всі твої забаганки — закон для мене.
— То зізнаюсь нарешті, бо ниньки день такий... чи то ніч така ниньки... Тоді, як парубкував, і тоді, коли шлюб узяли з тобою, мріялось, ой, мріялось!.. То снилось, а то наяву ввижалось, наче весна погідна, сади в Яблунівці цвітуть, солов’ї тьохкають, місяць, як човен, пливе над селом, а ти, Мартохо... А ти, Мартохо, виходиш у сад у такій ось білій сорочці, як нині, й більше нічогісінько на тобі нема, йдеш босоніж, коси розмаяні, місячна роса блищить на твоїх вустах, місячне золото сяє в твоїх очах, цвіт яблуневий опадає на плечі, а чи, може, то навіть солов’їний щебет сіється тобі на груди, на голову та на плечі рожевими пелюстками яблуневого цвіту. Йдеш од яблуні до яблуні, вся в білому, вся в цвіту солов’їних пісень, вся в місячних шовках, а я стою під ясеном, і очей із тебе не зводжу, й дихнути боюсь, щоб не сполохати видиво, і, здається, все життя б отак простояв під ясеном, дивився б і милувався б, як ти, Мартохо, від яблуні до яблуні йдеш, наче квіточка за квіточкою зриваєш пахучий солов’їний цвіт, складаєш у букет, щоб із тим букетом пройти зі мною в житті від шлюбу до могили.
— Хомо, й мені про таке мріялось...
— Чому ж не зізнавалась, Мартохо? — скрикнув у відчаї.
— Молода була, дурна... А ти чому не зізнавався?
— Молодий був, дурний...
— Стривай лишень, Хомо! Ось у мене друга... чи й третя молодість. І ця друга... чи й третя молодість теж одшумить, як шум. То, може, ще й сьогодні не пізно? А завтра вже й справді буде пізно, так?..
І рідна моя жінка Мартоха, колисаючи в колисочці своїх губів тиху усмішечку, наче крихітне немовлятко, подалась до дверей, взялася за клямку, відчинила...
— Куди ж ти йдеш, осінь надворі!..
Небесна стеля була вбрана червінцями — якийсь багач або розсипав ненавмисне, або ж, навпаки, так далеко поховав, що жодна рука не годна була дістати ні колись, ні тепер. А може, то зовсім не червінці, не чужі недосяжні скарби, а ледь-ледь мріють у високосній далині коні булані, а на них узди порвані, узди знати, та не можна розв’язати!.. Хто відає, так чи інакше, тільки Мартоха і я слідом за нею ступили з хатнього порога під цю небесну стелю, наче з одного дому перейшли в другий, і цей другий дім був безмежний і прекрасний, був рідний і так само добре обжитий.
Отож, чи старовинні червінці, чи коні булані, а чи оті вівці (що вдень і вночі пасуться, а молока не дають ані вдень, ані вночі) видніли з далекої небесної стелі, яку ми мали над головами. А місяць, а місяць, який лисим волом через ворота заглядав, коли я не так давно від Дармограїхи повертався додому! Тепер він, ген-ген підбившись над Яблунівкою, по синьому морю білим лебедем грав. Дивлячись на такого красеня, вже не можна було сказати, що він без рук, без ніг, а тільки з рогами, а чи то лисий віл через болото бреде, а чи то ходить він по світу без ніг, без торби. Бо тепер достеменно був схожий на лебедя, який сіє на принишкле село й мовчазні поля не так проміння, як лебединий пух свій. Отож, лебединим пухом місяця вистелено подвір’я, пух білів на хлівці й на погрібнику, лежав на рерхах сусідських хат, висів на вершках тополь, на межах, на бур’янах.
Мартоха босоніж із ганку ступила в ту лебедину хурделицю, і місяць щедро сипнув їй пуху на плечі та на розмаяне волосся, й тепер вона скидалась — од ніг до голови — на відлиту з мерехтливого місячного сяйва й іскрилась так, як іскряться влітку вночі м’які гнилушки грушевої серцевини. Підійшла в садку до яблуні, на якій зараз темніло необлетіле листя та пізні яблука, і в задумі взялась рукою за гілляку. Потім од цієї яблуні рушила до іншої, й коли ступала босими ногами по землі, то листочки чи зітхали від її доторків, чи перешіптувались, чи просто шаруділи, і в їхніх палких голосах чулось непогамоване хвилювання.
Я став під ясеном — саме під цим деревом мріялося колись і постояти мені в далекій молодості, стежачи, як Мартоха в білій сорочці ходить уночі по весняному садку. Ясен вигнався у височінь, подебелішав у стовбурі, роздався кроною, й зараз він мовчав якимось глибоким, зачаєним мовчанням. І чомусь мені подумалось про те, що ясен нутром своїм, чутливою серцевиною, здогадувався колись про нашу з Мартохою мрію, й тепер він гірко співчуває нам: адже осінь, а не весна, адже ні яблуневого цвіту нема, ні солов’їв...
І, либонь, наша з Мартохою мрія й по нинішній день була така щира, така болісна, що раптом...
...що раптом на ябуневому гіллі повисло не місячне проміння м’яким лебединим пухом, а зацвіли біло-рожеві квіти! Гілля обібралось рясними бутонами, від яких не поважчало в несподіваній урочистості, а полегшало в натхненному пориві. Кожна яблуня зодяглась мовби у весільну фату, кожна скидалась на молодесеньку наречену, яка вже ось— ось діждеться сподіваного щастя, і Мартоха, зодягнена в білу сорочку, босонога, простоволоса, ходила від яблуні до яблуні, від нареченої до нареченої, наче їхня найближча товаришка — така ж молода, як вони. Перешіптувалася з ними, та хіба почуєш, та хіба вгадаєш, про що саме перешіптуються між собою дівчата, які сьогодні-завтра беруть шлюб зі своїми нареченими?., й співали солові. Було їх так багато, начебто сиділи на кожному дереві, на кожній гіллячці, і від їхніх закоханих пісень весняне повітря мало не палахкотіло вогнем, здавалось, що й Мартоха ось зараз спалахне в тому сатанинському вогні. А вона, по-дівоцькому молода, промінилась чистим світлом, тільки не спалахувала, не горіла, а ходила від яблуні до яблуні, й коли простягувала руку до гілки, то мені здавалось, що вона голубить не просто яблуневий цвіт, а солов’їний спів, який ось так виріс на яблуні й тепер тьохкає, знемагаючи від шалу, й тепер стріляє такими колінцями, від яких дурманиться в голові, й тепер так самозабутньо щебече, наче прагне обернутись на золотий спів, на минуще його солодке дихання!..
Щедрим будучи, цього видовиська я б не пошкодував ні для кого — нехай дивляться розкриленими очима, бо де ж іще й коли вдасться побачити таке, чого ні в якому кіно не показують, про що навіть у районній газеті не пишуть.