Двері відчинила немолода, в присмаленій блузці домробітниця, яку всі за характером звали Морозихою. Жінка з такою насмішкою зміряла поглядом ящик з маслом і захеканого Поцілуйка, начеб вона була принаймні директором маслокомбінату, а він ледачим поденщиком. Цей погляд одразу' ж розізлив Поцілуйка: теж мені знайшовся контроль!
— Господар дома? — сухо питає Морозиху.
— Нема їх дома. А ви з приношенієм? — уже пече його словами.
— Не з приношенієм, а з ділами! — грізно насупився Поцілуйко.
— Воно й видно, з якими ділами, — чмихнула й зневажливо взялася в боки жінка.
— Прищебніть хоч трохи свого язика, бо хтось прищебне його. Де ж господар? Морозиха вдавано зітхнула:
— Він, бідненький, аж свого персонального язика висолопив, усе нишпорить, усе вишукує чийогось лиха, поки свого не зустріне. Тоді й вам якось гикнеться, та ще як гикнеться! Буде каяття, та не буде вороття.
Поцілуйко нахмурився і відчув, що переляк заворушився аж десь біля живота, якого муляв ящик із маслом.
— Не подобається вищесказане? Ще й не таке почуєте. — з очей Морозихи щедро посипались лихі іскри, і Поцілуйко мимоволі подумав: чи не вони пропалили її блузку. — Ящик з маслом тут залишите чи назад попрете?
— Щоб і воно на ваш язик попало? Ось повернеться господар, то з вас олія потече.
Поцілуйко мовчки обернувся і почав спускатися вниз. Увечері він під'їхав до темного директорського кабінету. Відчинив двері, увімкнув світло, і воно занепокоїло самотню муху-червивку...
— Куди масло занести? — запитав шофер.
— Куди? — невидющими очима поглянув на нього Поцілуйко. Забобон підказав йому, що в такий час треба не поскупитись на добре діло, щоб підмазати чи приспати лихо, — Забери його, Сергію, собі. В тебе ж діти...
— Ні, я такими ділами поки що не займався, хоча й маю виводок немалий, — похитав головою шофер.
"Що це — чесність чи туполобство?." — спаленів Поцілуйко і вже вирішив, що Сергій більше не буде шоферувати у нього. Але одразу й передумав: не треба з першого дня будити лихо, і якомога спокійніше сказав:
— Тоді завези мені на квартиру.
— Це інша річ.
Коли за вікнами забурчала машина, Поцілуйко по діагоналі почав міряти кабінет.
У двері хтось постукав. І знову здригнувся Поцілуйко. Чого йому так лячно, коли до нього стукають люди? Перемагаючи страх, він силувано бадьорим голосом говорить:
— Прошу, прошу!
До кабінету ввійшли лейтенант у формі артилериста і невисокий білочубий чоловік у благенькому піджачку. Дві пари очей гостро схрестились на Поцілуйкові, і в них він прочитав свій присуд.
— Хто ви?! Чого ви!? — підленька душа страхопуда затрясла його тілом.
Лейтенант, наче тінь, в одну мить опинився позаду Поцілуйка, схопив його за руки і ввічливо сказав:
— Спокійно, громадянине Поцілуйко! Ви заарештовані... А білочубий обома руками почав вивертати кишені новоспеченого директора. Ось він щось витягнув, і Поцілуйко, нахиляючи голову, побачив, як на нього ненависним оком подивилась звичайна печатка...
На слідстві Поцілуйко заперечував усі обвинувачення. Почорнілий і жалюгідний, він тремтів і плакав перед слідчим Комітету державної безпеки, знову паскудив доносами чесних людей і журився над судьбою Василини Вакуленко, до якої він мав, як до кришталево чистої людини, велику повагу і навіть любив її. Хто тільки так тяжко міг окривдити його? Він просить очної ставки з обмовником...
І сьогодні знову почалось з цього ж.
— Значить, ви не видавали Василини Вакуленко поліції? — спокійно допитувався слідчий, але навіть Поцілуйко бачив, що за цим спокоєм клекотіло обурення.
— Я щиросерде все говорив, повірте мені, тільки щиро-сердо. Образ Василини Вакуленко — це моя святиня: вона ж врятувала мене... —почав довго просторікувати Поцілуйко, ще надіючись вискочити на сухе. — Аби вона тільки була жива:, усі непорозуміння розвіялися б туманом.
— Ви так думаєте? — гостро запитав слідчий, підняв телефонну трубку, щось тихо сказав.
— Тут і думати нема над чим і врятувала вона мене раз, врятувала б і вдруге. У двері постукали.
— Заходьте! — гукнув слідчий.
Двері поволі прочинилися, Поцілуйко оглянувся і затремтів од жаху: наче в тумані, він побачив Василину Вакуленко. Йому здалось, що від неї навіть повіяло пахощами осінньої калини. Але зараз не прекрасна жіноча жалостинка, а презирство й огида ворушились навколо рота вдови.
— Ти!? — так само вирвалось у нього, як і тоді в осінній вечір, коли він побачив її розіп'яте плаття, яке зривав з металевих прищіпок холодний вітер.
Василина одвела звужений погляд од Поцілуйка, гордовитою ходою підійшла до столу слідчого і коротко розповіла, як вона потрапила в лапища гестапо, а потім у концтабір.
— Вона обмовляє мене, товаришу слідчий! Хтось увів її в тяжку оману! — заволав не своїм голосом Поцілуйко. — Василино, ви ж добра і справедлива людина. Нащо вам топити мене, безневинного? Хто вам такого наговорив, набрехав на мене?
— Сам Крижак! — як довбнею, б'є по голові Поцілуйка. Він здригається, але й тепер стоїть на своєму.
— Крижак? Він же провокатор. Він провокував вас. Че все кривда!..
— Ні, це правда, якою дехто ніколи не жив. То хай він пожинає своє, кривдою виплоджене жниво, — безжально Удивилась на нього вдова і гордо вийшла з кабінету слідчого.
Болючим вигаслим поглядом проводить її Поцілуйко, він знову чує пахощі осінньої калини і гарячкове прикидає, но йому далі говорити, бо знає, що один свідок — це ще не свідок, а другого ніде взяти. Ще на цьому ого-го як можна вискочити. Що ж зараз йому говорити про Василину? Кинути припущення, що за ці роки її душа набралася чужого намулу?.. І враз, оброшуючись потом, він починає надломлюватися, наче з нього хтось почав виймати хребет: поперед вартового в кабінет знічено входив сам Крижак. Мливо проклятої довідочки домелювалося до кінця...
XLV
Зразу ж за мурами тюрми Григорій Стратонович потрапляє Маркові в обійми. Вони міцно, по-ведмежи, стискають один одного, тричі навхрест чоломкаються і одночасно зітхають. На вії Григорія набігають дві сльозини, він чавить їх пальцями, а Марко, мружачись, говорить, що не треба переводити вологу — хай падає на землю. Григорій б'є його долонею по плечах і щасливо посміхається.