— Вони такі ж нещасні, як і я, — стрепенулась і підвелася із ослона.
— Хм! Новину відкрила! А щастя їм, гадаєш, союзники з-за морів попривозять? — невдоволено хмикнув Григорій Стратонович. —Вони ж, люди, з сльозами посіють його, але дочекаються своїх великих жнив. Хочу бачити в цьому посіві справжню зернину і своєї сестри. Більше нічим тебе не можу втішити. Плакати з тобою не сяду за один стіл... Ну, прояснись, невдашечко моя. Ти ж така добра, славна, тільки занадто крихка душа в тебе, мов колосок у жнива. — Він знову пригорнув Степаниду, поцілував у надбрів'я і зразу ж приклав пальця до уст: — Тебе! Усі святі на грішників дивляться!
Степанида мимоволі посміхнулась, поглянула на святих, підвела над довгастими очима чорні дуги брів.
— Що б я, Григорію, робила без тебе?
— Невже б гірше борщ затирала?
— Напевне, гірше. І як не тяжко, Григорію, буває на душі, а завжди чекаю, що ти розберешся у ній ліпше, аніж я.
— Бо душа твоя схожа тепер на каталог, а я хочу, щоб вона була недописаною книгою, — махнув кулаком. — Більше пірнай у життя, більше й діждешся від нього.
— Чого ж мені ще ждати?
— Та не старості ж, зрештою,—це само неждано прийде.— Чекай хоча б... любові!
— Звідки?
— І од людей, і, може, од якоїсь... людини,
— Не кажи такого. Любов тепер — не актуальна тема.
— Вона завжди актуальна. Поки людина живе — повинна чекати чогось великого.
— Це ілюзія романтики?
— Це сила життя,— сказав переконано.
— Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя доріг, де ніколи не буває безлюдно, а в мене воно — невтоптана стежина... До тебе приходив Безсмертний? — запитала, наче між іншим, а в душі озвалося хвилювання.
— Чого лукавиш? Ти ж бачила,—допитливо поглянув на сестру.— Чом не підійшла до нас?
— Боюсь... і не знаю, про що з покаліченими розмовляти,— почервоніла Степанида.— Чогось я і досі не навчилась утішати людей.
— Щось ти, сестро, наговорюєш на себе. У шпиталях розмовляла ж з пораненими, якось утішала їх. Ну, чого забігала очима по святих місцях?
— Не все ж тобою любуватися,—відповіла знехотя. — Кажуть, буцімто він дуже покалічений?
— Дуже. Але такий чоловік житиме, як дуб-довговік.
—— Він чимсь на тебе схожий... Постарів, посивів цей дуб-довговік?
— Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В такі літа, навіть без війни, сивина—не дивина. Що ж, пішли відпочивати,— перевісив на плече автомат, • взяв кобзу і дмухнув на світло.
Одразу всіх богів і святих проковтнула згущена темрява, і тільки тепер Степанида провела руками по обличчі, що пашіло жаром, і важко схлипнула.
— Ти чого, Степанидо? — вражено зупинився Григорій Стратонович.
— То так зітхнулось,— опустила руки на груди.— Стільки зібралось за ці роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.
З церкви, пригинаючись, брат і сестра переступили поріг дзвіниці, де був сяк-так опоряджений закоморок, в якому тимчасово притулилася родина Григорія Стратоновича. Тут, у кутку, чадів вицяцькуваний з патрона каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали діти й матір. Погляд Григорія впав на смагляволице красивоброве обличчя дружини. Навіть під грубою ковдрою виділялись її привабливі дорідні форми. Брат і сестра переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матір.
— Земля? — пошепки запитав Григорій, який і досі, наче юнак, не міг надивитись на свою Катерину.
— Земля, — кивнула головою Степанида і підійшла до плетеної колиски, де переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.
Григорій присів на краєчок полу, придивляючись до обличчя дружини. Якийсь недобрий сон почав тривожити жінку. Раптом вона застогнала, ворухнула руками і грудним болючим голосом промовила тільки одне слово:
— Іва-а-ночку!..
Степанида, наче від удару, зіщулилась од цього поклику, боязко поглянула на брата. А він, зганяючи хмарину з чола,заспокоїв сестру.
— Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона кличе йога А як же інакше? Він—її перше кохання. Він ^батько й дітей... Так можна, хоч у сні, послати до нього свій голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого?
В Степаниди заблищали очі: вона зараз винила братову, хоч і знала, що та не винна.
— Але ж як тобі тяжко від цьогої Вона отак може увесь вік кликати його... Увесь вік бути з тобою, а снити ним.
Григорій недобре подивився на сестру:
— Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вірнішою до свого другого чоловіка і не згадувала першого?
— Ні... але... — розгубилась жінка.
Григорій розсердився, рвучко підвівся, став напроти сестри:
— Не "алекай" мені, досить. Противною ж, скажу тобі, стала ти бабою! Сама стільки пережила, овдовіла, перестраждала, а зеленяччя й досі росте в твоїй голові. Життя людей, що сходяться крізь трагедії, не раз викидає уламки цих трагедій. Хіба я маленький — не догадувався, що мені може бути важко? Не на медові дівочі поцілунки ішов. А чи подумала ти, що я міг би одружитись на Катерині навіть без її любові до мене?
— Християнське співчуття до ближнього?
— Ні, любов до неї.'І як буває противно чути, коли хтось дивується, що я пішов на п'ятеро дітей, і говорить таку мізерію, як щойно ти... Лягай нарешті спати. Я одвернусь...
Степанида підійшла до брата, простягла руки і винувато поцілувала його.
— Жіноча послідовність, — буркнув той.
— Прости мені, Григорію. Це ж не злість, а мій біль вихлюпнувся наверх.
— Кому він тільки потрібний? Носишся з ним, наче курка з яйцем. Сама заміж виходила б, все веселіше було б з книжками та пелюшками.
Степанида спалахнула:
— Не будь, Григорію, жорстоким,
От і віддячив тобі. Іду на змирщину. Можу навіть на честь тебе вдарити у дзвін. Скажи тільки у який: у великий чи постовий? — рішуче пішов до порога.
— Божевільний, ще й справді вдарить! Від тебе всього можна чекати! —цупко вчепилась за братову руку, відтягнула його од порога.
— Що ви тільки робите? — в здивованні прокинулась Катерина, напівпідвелася з полу, а її коси полилися по плечах і затопили, подушку темною хвилею. — Діти ж прокинуться... Григорію, ти вечеряв? —потягнулась до нього поглядом, налитим такою радістю і любов'ю, що за нею видно було всю розкриту душу.
Григорій Стратонович посміхнувся дружині, обома руками зважив її коси, сказав, що вага їх знову побільшала, переможцем поглянув на сестру і непомітно шепнув їй: