"Може, ще й гербову бумагу скажете дістати? — розсердився Безбородько. — Надокучати прийшли?"
Дід і собі не залишився в боргу:
"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобі не вірю. Бачиш, коли я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої коні циганам. Тоді я був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх не виправляв ні колись, ні тепер. Пиши розписку та хукай на печатку буряковим духом!.." Цими рисаками дід Євмен першим і заорював поле.
— Живий дід?
— Живий. Так само конюхом працює.
— І так само всіх лає? — засміявся Марко, знаючи невгамовну вдачу старого, який не звик ні спину гнути, ні тримати язика за зубами.
— Аякже, навіть наших лаяв, коли вони і відступали, і коли наступали.
— Чого ж, коли наступали?
— Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли німці втекли з села, а наші ще не підійшли, дід першим повернувся додому й на своєму пожарищі заходився для визволителів гнати вночі самогонку. Дуже старався чоловік. А хтось з нашої розвідки не розпізнав, що це свої, і стрельнув по дідовій машинерії. Тоді старий так почав лаятись, що розвідники одразу розпізнали свого і прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.
Коли на греблі побіля рядочка дрібних кленів-покленів зупинились коні, Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось він здоровою ногою міцно вперся в сніг, зручно підхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й припав до його потемнілого тіла. Всередині монаха весело жебоніла и побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.
— Хведю, є риба — вода линами пахне! Понюхай! — весело підморгнув хлопчакові. — Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями ставу.
— Хм...
— Не хмикай, а таки будемо доглядати став.
— І юшку будемо варити?
— І рибу розводити. Викохаємо аж півпудових коропів, Отакенних!
Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво оченята й відказав:
— Від кого не почуєш про коропів, то тільки про півпудових, і ніяк не менше ні на грам.
— Правильно підмітиві — розсміявся, широко оглянув придолинок, на якому, підмиваючи сніг, розросталося плесо, оглянув і кострубаті, вітрами нагнуті верби, що підійшли до нього, як минувшина. І Марко в роздумах ближче подибав до них, свідків своїх молодих років, що теж спливли, наче вода. Зненацька, неподалік від себе, побачив двох прищулених пташин, які лежали біля кущика тілоріза, мов дві трепетні грудочки землі. "Чи не здалося? Ні, не здалося", — пильніше придивляється і навіть радіє, що в тих принишклих грудочках розпізнав куликів-травників, яких теж не бачив ні в яких краях чотири роки.
"Чи не зарання ви, любі, прилетіли з далекого вирію? Бачите, вам доводиться відпочивати не на весняній землі, а на білих снігах". Марко обережно подибуляв до птахів, які щільно тулились одне до одного в сніговому гнізді. Але вони чомусь і не думали втікати від нього, як не втікали у снах чи видіннях, коли він умирав. Чи, може, й зараз він снить і насправді перед ним тільки видінням тремтить і небо, і прибутна вода, і двоє пташенят у холодному незатишному гнізді?
Марко, розгойдуючи тіло, ще стрибнув уперед. Одне птааіеня занепокоєно повело голівкою і жалісним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину, немов прохало: не роби мені, чоловіче, зла. Ти ж володар всесвіту, а я дрібна пташина.
"Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід, ні для забави, ні для їжі. Тільки погляну на тебе", — мовчки відповів пташині Марко. А вона в цей час, похитуючись, підвелась на нетривких червоних ноженятах і болісно стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що скромно поцятковані груди кулика і друге крильце були закривавлені й пляма крові з кількома пір'їнками темніла на вогкому снігу.
"Хто ж тебе покалічив, бідолахо, коли ти радісно з своєю немудрою, але щирою піснею-посвистом летів до рідного краю? Чи війна, чи хижий птах? І невже ти зібрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни? Чуєш, не вмирай, пташино, живи і виводь свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим".
Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них і почав зручніше вмощуватись у своєму гнізді. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'яті чоловіка довго не виходив закривавлений птах і його сумовите око, в якому жалісніла людська скорбота.
— От і заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж, упоперек ще й навскоси! — невдоволено забубонів Хведь і зіскочив з саней.
— Чого, півпарубче, гніваєшся?
— А якийсь кат за сьогодні моста розвалив, саме зуб'я стирчить.
Справді, єдина уціліла мостина і понівечені пеньки біля неї нагадували якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.
— Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличеній вівці, кружляти об'їздами до самісінької ночі. Вдадуться нам ці об'їзди на гниловодді. — Хведько спересердя поторгав ногою підкришений зуб мосту, потім оперіщив його батогом і невдоволено повернув коні назад.
Вечоріло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах і блакитних ополонках, струсонуло на сніги вінець проміння, кинуло на небосхил бузкові барви і легко впаялось у промерзлий край землі. З-під снігу то тут, то там почали виходити вечорові тіні й туман, а в небесних погустілих розводах з'являлися перші зорі. Війна вже не тривожила ні подільську землю, ні небо, тільки тривожила людську душу, яка більш вразлива, ніж уся природа, навіть разом із своєю найкращою дитиною — сонцем...
Подумавши про це, Марко з подивом побачив між вечірніми вербами свою Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красиві й лагідні руки. Потім, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловік збагнув, що це було зовсім не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона, як грибок, приросла до матері й скаржилась, що їй дуже тяжко в німецькій неволі.
"Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? — запитав, не розуміючи, як у світі безнадійно переплутались роки: його дитяну погнали на далекі торговиці людьми у її шістнадцять років. Так чого ж він з уст немовляти чує такі страшні слова?.. Чи, може, його знівечена, скалічена донька в чужому краю має горем, насильством і соромом народжену дитину?.. Краще б не дожити до такої ганьби..."