"Він заподіяв багато зла полякам. Для пояснення цього зла йому треба було бути певним, що всі поляки — негідники. І Микола вважав їх такими і ненавидів їх, і ненавидів їх мірою того зла, яке він заподіяв їм".
"Він тепер думав про те, як би повніше вдовольнити те почуття злоби до поляків, яке в ньому розворушилось історією цього студента ...".
Цар написав: студент заслуговує смертної кари, але тому, іцо в імперії кари на смерть немає, то провести студента 12 разів крізь тисячу шпіцрутенів.
Що дванадцять тисяч ударів — це болюча смерть і надмірна жорстокість, цар добре знав; "але йому приємно було бути невмолимо жорстоким і приємно було думати, що в нас немає смертної кари".
Губернатор Бібіков нахилив голову — на знак "готовости до виконання жорстокої, безумної і нечесної" волі царя.
Як і Сталін, той цар мав "нещасний нахил вважати себе великим стратегом", хоч його вказівки були згубні.
А як збігаються описи в Шевченка і Толстого:
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце то та богиня!
Лишенько з тобою.
(Шевченко, "Сон")
"... Вошла императрица, с своей трясущейся головой и замершей улыбкой, и вселд за ней Николай".
(Толстой, "Хаджи Мурат")
Ні українство, ні кріпацтво Шевченка не було особливою причиною до негативного портретування, бо воно повторюється також і в творі письменника на протилежному полюсі життя. Причина — в самому характері зображуваних, що гординею піднеслися над міри людські і втратили серце, "Вавилони муруючи", живучи в безумній розкоші, збудованій на чорному нещасті і загибелі непочислених рабів-хриетиян.
Микола І і більшість самодержців Росії (можливо, за винятком Олександра II) були царями москалізму: татарсько-монгольського взірця, з традиційною жадобою територіяльного завойовництва; азійські деспоти, що прибрали маніри і пір'я з Европи.
Проникливий письменник-психолог Герберт Веллс, в книзі "Нарис історії", визначив: "хоч правитель Москви і почав зватися цар (цезар), — його традиція в багатьох відношеннях була більше татарська, ніж європейська. Він був аристократичним на необмежений азіятський взірець ...".
Ця самовладність, дійшовши до передпотопної розґнузданости при Катерині II, вже не вщухала. Позичивши блиску з Франції, від "просвіченого абсолютизму", цариця свавіллям затьмила "золотого Тамерлана" в його монгольщині. Селян України обертала в рабство, даруючи їх для зґраї коханків. Одному з них наділила кафтан, який коштував мільйон карбованців; скільки лискучих камінців на золоті! — коштом "незрячих, гречкосіїв".
Москалістичні князьки однакові, чи при "людоїдці" Катерині II, чи ті, що про них згадує "Правда Украиньї". І гашення свободи, справедливости, творчої думки теж однакове. Порівняймо глушину доби Миколи І і теперішній мертвий затиск, при якому навіть роман Б. Пастернака, "Доктор Жі-ваґо", з поміркованими увагами критичного змісту, заборонений в СРСР, так само, як сотні інших творів, наприклад, роман В. Винниченка "Соняшна машина".
В 1905 році про часи царя Миколи І згадував видатний письменник іпубліцист — в Женеві, перед російською еміграцією:
"Це час безжалісного топтання непокірних талантів, але час дощів золота і почестей для талантів, що вміють проституювати себе, як Даная: що бажають уловлювати монаршу волю і потрапляти в самодержавні передзначення. Ми знаєм історично, що, при Миколі, з-височайша визнане прекрасним не могло підлягати критиці, а танення і заперечення схвалених самодержавством красот, дорівнювало державному злочинові".
Чи не сучасність? — та ж самі сіямські близнята рідко вподібнюються дужче, ніж дві доби. Бачимо, яка небагата вигадливістю історія москалістич-ної імперії: все повторює "розбійників, людоїдів", що кругло обмальовані в "Кобзарі", де з царями "поганами" проходять їх "міністри-раби", воєводи, временщики тощо: ніби звіринець персонажів, аж напрочуд подібний до новочасного — з вождями і макабричними "злодєями" при них.
Мав рацію один з найбільших поетів і мислителів Росії, Ф. Тютчев, казавши: "В Росії канцелярія і казарма, все рухається навколо кнута і чина". "Російська історія... після Петра — самий кримінальний злочин". Треба тільки додати, що після Миколи II "продолжение следует".
Шевченко був переконаний, що колись таки
Окують царей неситих В залізнії пута ...
Він ніколи з "неситими" і всіма, схожими на них, не мирився, і все докоряв:
О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!
Пропонуємо членам ЦК КПРС бронзову накладку на образ поета: проголосити, що Кобзар був співцем російських царів! Коли його з ворога мос-ковщизни перероблено в послідовника "вчителів" її; з побожного поета обернено в атеїста; з обличителя всякої жорстокости над людьми, рабства і обману перемінено в "співзвучного" для режиму партійної тиранії і подавления свободи, драконя-чого гніту і визиску робітників і ошуканства, — то, для "круглости", зосталось зробити тільки одно перелицювання до багатьох ... Позолотили ж Пет-тра І та Івана Лютого як "прогресивних" і своїх попередників.
Бо вже існує два Тараси Шевченки: один справжній, автор "Кобзаря", а другий ... доробіть і ца-реславство, тоді другий, вами вигаданий, буде цілком "товаріщ Шевченко".
Але — пробачте! ми забули, що треба спершу реабілітувати Шевченка. Так: реабілітувати посмертно, бо він замордований в 1930-х роках, разом з Миколою Кулішем, Хвильовим та іншими 225 письменниками. Не вірите? Таки правда! Дивіться самі...
Завіщо зацьковано Хвильового на смерть? — за його гасло: "Геть від Москви!" Сталін обвинуватив комуніста Хвильового в буржуазному націоналізмі. Смертю затулили уста Хвильовому, за його гасло.
Завіщо вбито М. Куліша? — за те ж саме: за про-тимосковські картини і вислови в п'єсі "Патетична соната"; за речення про вільну Україну, наприклад: "ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч — не видно й не чути нашої України" "... Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення? ... невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Ка-льниша і Ґонти?"