Розділ XVII
За хвилину хтось гукнув, не вистромлюючи голови з вікна:
— Цитьте, ви!.. А хто там?
Я сказав:
— Це я.
— Хто — я?
— Джордж Джексон, сер.
— Чого тобі треба?
— Мені нічого не треба, сер. Я хочу лише йти собі далі, та собаки мене не пускають.
— А чого ж ти вештаєшся тут серед ночі?
— Я не вештався тут, сер, а просто впав із пароплава у воду.
— Он як? Та невже? Ану, хто там є, засвітіть-но світло! Як, ти сказав, тебе звати?
— Джордж Джексон, сер. Я ще хлопчик.
— Слухай-но, якщо ти кажеш правду, тобі нема чого боятися: тебе ніхто не займе. Тільки не рухайся з місця, стій, де стоїш... Збудіть Боба й Тома та принесіть рушниці! Джордже Джексоне, є ще хто з тобою?
— Ні, сер, нікого.
Я почув, як люди заметушилися в будинку, а далі побачив світло. Чоловік гукнув:
— А прибери-но свічку, Бетсі, стара дурепо! Тобі що, в черепку не родить? Постав її на підлогу за дверима. Бобе, якщо ви з Томом уже готові, ставайте на свої місця!
— Ми готові.
— Ну ж бо, Джордже Джексоне, чи знаєш ти кого з Шепердсонів?
— Ні, сер, ніколи не чув про них.
— Гаразд, ми з՚ясуємо, так воно чи ні. Ну, все готове. Тепер заходь, Джордже Джексоне. Та гляди, не поспішай — іди помалу. Якщо з тобою ще хто є, хай лишається позаду; тільки-но він визирне, дістане кулю. Іди ж бо. Йди помалу, прочини двері, аби тільки зміг пролізти, чуєш?
Я не поспішав, бо не міг, коли б і хотів. Ступав я поволі, крок за кроком; навкруги — ні звуку, мені здавалося, що я чую, як калатає моє серце. Собаки мовчали так само, як і люди, проте йшли слідом за мною. Коли я дійшов до ґанку з трьома дерев՚яними східцями, то почув, як клацнули ключем у замку, а потім відсунули засув. Я доторкнувся до дверей і натис трохи, потім ще трохи, поки почувся голос: "Так, вистачить, просувай голову". Я підкорився, хоч і був певний, що вони обов՚язково її зітнуть.
Свічка стояла на підлозі, і всі вони скупчилися навколо і глипали на мене, а я на них, отак із чверть хвилини. Троє кремезних чоловіків цілилися просто в мене — аж мене морозом обсипало, їй-богу; найстарший з них, сивий уже, років шістдесяти, двоє інших років тридцяти, може, й більше — всі троє ставні й вродливі, а ще дуже мила сивенька бабуся й позад неї дві молоді жінки, розгледіти яких мені як слід не вдалося. Старий сказав:
— Ну, от... гадаю, все гаразд... Заходь.
Тільки-но я увійшов, старий замкнув двері, підпер їх і взяв на засув, а тоді загадав молодикам з рушницями йти до хати; всі гуртом зайшли до просторої вітальні, де лежав новий штукований килим на підлозі, й збилися докупи в кутку, так щоб їх не можна було побачити крізь фасадні вікна,— в бічній стіні не було жодного. Тримаючи свічку, всі вони роздивлялися мене й одноголосно вирекли: "Звісно, він не з Шепердсонів, ні, він аніскілечки на Шепердсонів не схожий". Тоді старий вибачився, що доведеться мене обшукати, він просив не ображатися — просто не завадить зайвий раз пересвідчитися, чи немає в мене зброї. Він не нишпорив по моїх кишенях, лиш помацав зовні руками й сказав, що все гаразд. А тоді загадав мені почувати себе вільно, як удома, й розказати все про себе; але тут утрутилася старенька:
— Та що ти, бійся бога, Сауле! Бідолашне дитя змокло до рубця і, мабуть, що й дуже зголодніло, га? Як ти га даєш?
— Твоя правда, Рейчел, я й не подумав.
Тоді стара сказала:
— Бетсі (то була служниця-негритянка), неси йому їсти, що там у нас є, та швидше! Бідна дитина! А ви, дівчатка, біжіть збудіть Бака та скажіть йому... О, він уже й сам з՚явився!.. Баку, забери з собою цього маленького прибульця, хай поскидає з себе усе вогке, а ти дай йому щось із свого, сухого.
Бак виглядав на мого однолітка — років на тринадцять-чотирнадцять чи близько того, хоча був за мене кремезніший. Бін був у нічній сорочці, з розкучмленою головою. Увійшов, позіхаючи та тручи кулаком очі, а в другій руці тримав рушницю, що тяглася по підлозі. Він промовив:
— Що, тут десь тиняються Шепердсони?
Йому відповіли, що ні, то була фальшива тривога.
— То й добре,— відказав хлопець.— Коли б вони поткнулись, я б хоч одного, а почастував би!
Усі засміялися, а Боб і каже:
— Еге, Баку, поки б ти наспів, вони б нам і скальпи познімали.
— А мене хіба хто сповістив? Хіба ж то чесно? Завжди мене відсувають набік! Мені аби нагода — я б себе показав.
— Гаразд, Баку, хлопчику мій,— мовив старий,— трапиться ще тобі нагода, на все свій час, не турбуйся А зараз іди та зроби, що тебе мати просить.
Коли ми дісталися нагору до його кімнати, він дав мені свою сорочку з грубого полотна, куртку та штани, і я переодягся. Поки я переодягався, він спитав, як мене звуть, але перше ніж я встиг йому відповісти, він почав мені розповідати про блакитну сойку та кроленя, що він їх зловив позавчора в лісі, а потім запитав мене, де опинився Мойсей, коли свічка згасла. Я сказав, що не знаю,— зроду про те не чув.
— Ну, то здогадайся,— мовив він.
— Як же я можу здогадатися,— відказав я,— коли анічогісінько про те раніш не чув?
— Та спробуй-но! Це ж зовсім немудра річ.
— Яка свічка? — спитав я.
— Та однаково яка,— відповів він.
— Я не знаю, де він опинився,— сказав я.— Ну, то де?
— Ге, та звісно ж — у темряві! Он де він опинився!
— То чого ж ти мене питав, як сам добре знаєш?
— Отакої, та це ж загадка! Скажи, а ти надовго до нас? Ото коли б назавжди! Ми б з тобою добре повеселилися, до школи зараз ходити не треба. В тебе є собака? А в мене є собака, і він плига в річку й приносить звідти тріски, що ти йому кинув. А чи любиш ти зачісуватися по неділях, та чепуритися, та різне там казна-що витівати? Щодо мене — чхав я на все те, та коли ж мати мене силують. Ану їх до дідька, ці штани! А втім, краще б їх одягти, та ні — не хочеться, й без них жарко. Ти вже? От і гаразд. Ходімо, старий!
Холодний корж з кукурудзяного борошна, холодна солонина, свіже масло та сколотини — все те чекало вже на мене внизу, і, їй-богу, я зроду ще не споживав смачнішої страви. Бак, його мама й усі інші курили коротенькі люлечки, окрім негритянки, що пішла з кімнати, та двох дівчат. Усі вони курили й розмовляли, а я їв і теж розмовляв. Обидві дівчини обгорнулися ковдрами, а розпущене волосся розсипалося в них по спині. Всі вони розпитували мене і про те й про се, а я розповідав їм, як ми з татком і всією сім՚єю жили на невеличкій фермі у найдальшому закутні Арканзасу, та як сестра моя Мері Енн утекла й десь вийшла заміж і ми про неї більше не чули, а Білл поїхав був її шукати та й сліду немає, а Том і Морт померли, і більш нікого не лишилося, крім мене й татка, а горе його так підкосило, що він ніяк не міг очуняти; тож коли татко помер, я забрав із собою все, що лишилося,— адже ферма була не наша,— і подався пароплавом проти води, як палубний пасажир, та й вивалився за борт; он як мене закинуло сюди. Після того вони сказали, що я можу жити в них, скільки схочу. Тим часом надворі вже майже розвиднілось, і всі пішли досипати, пішли й ми з Баком, і я ліг з ним разом у його ліжко; а щойно я продер уранці очі, то — хай йому біс! — ніяк не міг пригадати, як мене звуть. Ото лежу собі мало не цілу годину і все згадую, а коли Бак прокинувсь, я спитав його: