"Так що? Тато і мама — пришельці? — вражено подумав Котька. — Значить, я — син пришельців? І виходить, я теж… пришелець…"
В голові у нього замакітрилося.
— Так, так!.. — усміхнувся Спиридон Спиридонович. — Весь: "Бережок" — пришельці. Експериментальне селище пришельців. Але це велика таємниця. Якщо ти… то тебе доведеться аннігілізувати. Але ще більша таємниця — на сцені! Ходімо!
І Спиридон Спиридонович повів Котьку через прохід, повз глядачів у скафандрах на сцену. Скафандри поверталися до Котьки, і він пізнавав крізь ілюмінатори жителів "Бережка". От дружина Спиридона Спиридоновича, от його дочка, от знайома дітлашня у маленьких скафандриках…
Вони піднялися на сцену, і тут Котька побачив… чорняву Свєту… Вона лежала зв'язана посеред сцени, а біля неї стояла запряжена більмуватою кобильчиною бочка, в якій вона возила на "Бережок" воду. — Наш "язик", — показав Спиридон Спиридонович на чорняву Світу. — А це — знаряддя праці! Ку ко бо бочка!
Несподівано дно бочки прохилилося, наче дверцята, і звідти визирнув дідок Дика природа. Підморгнув Котьці і приклав палець до губів:
— Тсс!.. Я "зайцем"!.. Я тебе виручив, і ти мене не видавай.
І дно зачинилося.
— А де твоє ку ко бо бо? — несподівано нахмурив брови Спиридон Спиридонович.
Котька розгубився:
— Та я ж… я ж пришелець… Он же мої тато й мама… у скафандрах… Ви що — хіба не знаєте?..
— Нічого я не знаю! Де твоє знаряддя праці? На нашій планеті всі працюють. І інакше бути не може!
— Але ж я… дитина… — забелькотів Котька. — Я ж іще малий.
— Як щось інше, то ти дорослий, а як… — уже голосом Чайникової баби, промовив Спиридон Спиридонович. — Або негайно давай ку ко бо бо, або…
І Котька раптом відчув, що сцена під його ногами почала розсуватися, і якраз посередині, між лівою й правою ногою. Котька хотів переступити на якийсь бік і не міг. Чорна страшна розщелина все більшала й більшала, ноги роз'їжджалися все ширше й ширше. Котька не витримав і полетів у порожнечу…
— А-а-а-а!…
— Котю! Котю!.. Що з тобою? — почувся стурбований голос мами.
Котька розплющив очі.
У вікно світило сонце.
За вікном щебетали пташки.
А над Котькою схилилася мама:
— Що? Чого це ти кричав?.. Наснилося щось страшне?
— А? — Котька нарешті збагнув, що то був сон. — Наснилося…
— Ото ганяєш хтозна-де, збуджуєшся перед сном, а тоді душать кошмари.
Котька скочив з ліжка, чмокнув у щоку маму і побіг умиватися.
РОЗДІЛ XII
Знову Дика природа. Вовк.
Перший особистий контакт двох героїв — головного і неголовного.
— Та хай іде! — сказав тато. — Ну чого йому, дійсно, тинятися тут, між дорослими? Він же їхав, щоб з сільськими хлопчаками покозакувати. Хай пізнає життя!.. Хай!..
— Тільки ж на обід приходь. А то бігаєш десь голодний цілий день, — здалася нарешті мама. — І на сонці не перегрійся, чуєш?.. Візьми панамку! Котю! Котю!..
Але Котька вже лопотів по стежці, виблискуючи п'ятами. Він не чув і чути не хотів. Яка панамка! Добре виглядав би він у дитячій євпаторійській панамці перед Чайником і Петякантропом.
Та куди ж це так біжить щодуху Котька?.. Щось зовсім не в той бік спрямували його швидкі ноги. Не до села, де у третій від поля хаті під бляхою (що гінка тополя і криниця біля воріт) з нетерпінням чекають хлопці пришельця з космосу. А понад берегом, понад берегом до старезної верби, до того місця, де вчора, спершу лежачи у кущах, а потім за будяком, спостерігав він події надзвичайні й неймовірні…
Пробачте, але хіба він забув суворе застереження Семуа не з'являтися ні в якому разі на острові? Хіба не боїться він страшної незбагненної аннігіляції?
Ні, це ви пробачте, будь ласка!
А яке він, Котька, має до цього відношення?..
Хіба його, Котьку, це застереження стосувалося? Хіба він контактував безпосередньо з пришельцем, хіба він називав своє ім'я, хіба до нього звертався Семуа? Він сидів собі тихенько у кущах і не витикався. Отже пробачте!
Отак сам себе переконуючи, біг понад берегом Котька, з кожною хвилиною наближаючись до того знаменного місця. І серце його мало не вискакувало з грудей, не стільки від швидкого бігу, скільки від хвилювання і нетерплячки. Побачити, хоч одним оком, хоч на одну мить побачити того пришельця! А може, його вже нема? Може, він уже полетів назавжди у далекі світи, в галактику Яізюлі. І ніколи більше не прилетить… І ніхто в світі не знатиме, що він прилітав… Крім них, трьох хлопців. І ніхто їм не віритиме. І всі будуть переконані, що вони вигадали. А він же сам, сам бачив на власні очі І чув. Швидше! Швидше!
Може, Семуа спеціально примусив хлопців сидіти вдома, щоб вони не перешкодили йому відлетіти.
Може, Котька ще встигне і буде останнім, хто побачить пришельця. Останнім! Єдиним з людей на Землі. Швидше! Шви…
Котька перечепився об якийсь корч і з усього розмаху гепнувся на землю…
— Овва!.. Нащо це землю носом орати? Може, це у вас, у місті, прийнято. А ми землю плугами оремо…
Котька підвів голову.
Біля води сидів з удочкою дідок Дика природа.
— Забився? Га? — вже співчутливо спитав він. — А з хлопцями нашими познайомився вчора? Либонь, до них поспішаєш, так?.. Але щось я їх тут не бачив, біля річки… Здається, вони в селі.
Котька підвівся, помацав забите підборіддя, почухався і чогось згадав, як підморгнув йому уві сні з бочки цей дідок. І усміхнувся.
— А ти герой, — схвально сказав дідок. — Так гепнувся і смієшся. Молодець! Так і треба — лихом об землю.
Котька зашарівся. І щоб щось сказати, не мовчати, несподівано для самого себе спитав:
— Скажіть, а де живе дід Мирон?
— Що — меду захотілося?
— Та ні, — зніяковів Котька (дідок ще подумає, що він старцювати любить, учора яблука, тепер мед).
— А, до Грицька!.. То гарний хлопець, — цмокнув губами дідок. — Стоющий. З царем у голові. Варто заприятелювати. Отам-го, ген-ген під лісом, за вигоном. Крайня хата.
— Спасибі, — кивнув Котька.
— Ну, біжи. Бувай здоров. Тільки під ноги дивись, а то всю землю нам переореш, почнеться ерозія грунту… О! — дідок смикнув вудку й витяг чималенького краснопера.
— О! — повторив Котька, сказав: — До побачення! — і побіг.
Коли дідок сховався за кущами, Котька знову повернув до берега і вже без пригод добіг до вчорашнього місця. Човна біля острова не було.