— Ось вони,— сказала баба й махнула рукою на корову— Відступись, Манько, не заступай...
Манька важко відступилась, і Дениско нарешті побачив трьох диких кізок, що стояли в дерев'яній загорожі. Позбивались докупи, позадирали морди, попритулювали вуха — полякались, видно. На найменшому — не інакше як козеняті— шкіра дрібно тремтіла.
— Подивився,— сказала баба,— а тепер ходімо.
— Та я не заподію їм поганого,— став проситись Дениско.— Хочу ще подивитись. Вони звикнуть до мене і не боятимуться.
— Е-е, не треба, щоб до всіх звикали... Таки взяла Дениска за руку й вивела з хліва.
— Хочеш — у лісі погуляй трохи, тільки з дороги не зминай і від хати далеко не відходь.
Дениско послухався. А зійти з дороги однаково б не зміг, бо снігу високого повно, загрузнеш до пояса. Ось лижня свіжа повела вбік, це, либонь, батько з лісником прокладали. їм добре, стали на лижі — й гайда!
Одійшов Дениско не так і далеко, аж уздрів височенну ялину з обчухраним гіллям. Над самісінькою дорогою стриміла.
Задер Дениско голову, щоб подивитись, куди сягає верхівкою та ялина, і запримітив на стовбурі щось руде й пухнасте. Воно спершу притулилось до сучка, ніби цікаво приглядалось до Дениска, а потім кинулося вбік і хутенько так, помахуючи хвостом, подерлося вгору. "Білка!" — здогадався Дениско, і все в нього раптом зайнялось радістю.
Білку бачив уперше. Вона сховалася за гілляччям, і Дениско, грузнучи, пішов навколо стовбура. Ішов, а білка, ховаючись, пересувалась, так що він бачив лише пучечок шерсті на спині й іноді трошки хвоста, який то зникав, то з'являвся. Зрештою Денискові обридло кружляти навколо сосни, й він сказав уголос:
— Ховаєшся, то ховайся, мені що до того.
Й тільки це сказав і тільки намірився йти, як білка легенько вискочила на обчухрану гіллячку, й Дениско дивився на неї, скільки хотів. Аж поки батько з Лук'яном показалися з лісу. Як тільки загледів 'їх, відразу забув про білку, наче й не було її ніколи, кинувся назустріч. Біг, а сам приглядався — несуть щось із полювання чи ні?
Підскочив до них і слова не міг сказати, захеканий, тільки в очі дивився запитливо.
— Не вбили вовка,— сказав батько,— бо далеко був од нас...
— А ведмедя не стрелили тому,— обізвався дядько Лук'ян,— що вони в нашому лісі не водяться.
— Ви глузуєте,— насупився Дениско. Й показав рукою на ялину.— Ген отам білка скаче, руда-преруда...
— Білок не варто стріляти,— мовив Лук'ян,— бо в нашому лісі їх не так багато. А як устрелимо, то який толк? Малесенька шкурка, не більше. Це не те, що твоя лисиця...
— З лисиці шапку тобі пошиємо, і на комір залишиться,— підморгнув батько.
— Так ви полювали... Навіть мене не захотіли розбудити,— бурчав Дениско зовсім тихо, що його й не чули. І вже голосніше:— А що ви бачили, скажіть!
— Диких кіз бачили,— мовив батько.
— Велике диво— дикі козі,— пробурчав Дениско.— Я теж бачив. А вовка й справді бачили чи обманюєте?
— І вовка бачили, й не одного, а двох.
Дениско навіть озирнувся по боках, наче ті два вовки могли бути зараз поблизу...
Десь уже ген-ген пополудні повертались додому. Мішок із лисицею лежав у Денискових ногах. Він то здригався, то і застигав непорушно. Дениско хотів би притримати його ру— ! кою, коли сани гойдало, але боявся, що лисиця вкусить і через мішок.
— Тату,— обізвався,— а це правда, що лисиці хитрі?
— То тільки так говорять про них,— відповів батько.— Які ж вони хитрі, коли, бачиш, зайшла в хату, а ти голими руками зловив.
І справді, подумав Дениско, це, либонь, попалась йому на-йдурніша лисиця. Або довірилась дядькові Лук'янові — мабуть, наслухалася поміж звірів гарного про нього, от і прийшла, щоб погрітися вночі. Не боячись, лягла коло Дениска, а він із переляку й накрив ліжником. А як блищали оченята, коли Дениско поглянув ото на неї... Мабуть, батько й справді вб'є лисицю, а з хутра пошиє Денискові шапку.
Й раптом стало неймовірно шкода довірливу лисицю! Хотів сказати батькові, що не треба вбивати, що ліпше б випустити, адже вона й не думала попадатись їм до рук... А тому що не міг видушити з себе ці слова, стало пекти в грудях, защипало очі, й він заплакав. Спершу плакав тихенько, беззвучно, далі голосніше, аж батько озирнувся на той плач.
— Ну, чого ти, чого? — спитав занепокоєно.— Це тебе так лисиця перелякала, еге?
Дениско заперечливо крутив головою.
— Скоро вже вдома будемо, не рюмсай...
Сльози ллялися самі, Дениско вже не міг би й пояснити, звідки взялись і за чим він плаче. Плакав, і на душі ставало легше, наче з неї хтось зсував важенний камінь.
Коні бігли хутко, білі кім'яхи снігу з-під їхніх копит злітали високо над саньми.