— Коли батько здурів на старість та злигався з таким злодюгою, як ти, то я мушу мовчать; аби тільки батько вдержав язика за зубами, а я вдержу,— сказав понуро Василь.
— От і добре! Я знав, що ти бравий козак,— сказав Шмуль, легенько торкаючи Василя долонею по плечі.— Випиймо ж могорича.
Шмуль подав Василеві пляшку з ромом. Василь задер голову і вставив шийку пляшки в рот. Ром забулькотів. Василь напився, гекнув і втер губи рукавом.
— Та й добрий твій могорич! Мабуть, тим, що злодійський,— сказав Василь.
— Але от чого я трохи боюся: боюсь Усті. Ховайтесь од Усті,— сказав Шмуль.
— А де ти в недовірка сховаєшся од жінки,— сказав Кузьма,— од жінки, як од бога, ніде не сховаєшся. Але як Устя часом прохопиться словом, то я їй ребра палицею полічу.
— Ой вей мір! Який ти прудкий. Устя тобі передніше наплеще потилицю, ніж ти їй ребра полічиш,— сказав Шмуль.
2*
19
Шмуль знав усе містечко, усіх людей в містечку, як ніяка поліція на світі.
— Та хоч Устя й довідається, то не схоче ж вона таки, щоб я й батько пішли на Сибір. Не бійсь, мовчатиме,— сказав Василь.
— Ой який ти розумний. Я так і знав, що ти це скажеш. Ну, тепер до роботи. Знімайте клунки та несіть в клуню,— сказав Шмуль.
Кузьма й Василь почали знімать з балагули мішки. Шмуль тільки піддавав їм на плечі й одчиняв ворота. Сам він ні до чого й не доторкувався, радий, що знайшов попихачів, котрих можна поганять. Він ішов позад їх до клуні, стиха махаючи батогом. Однесли вони раз, однесли вдруге. За третім разом Шмуль піддав Кузьмі на плечі здорове рядно, повне всякого добра. Рядно було таке важке, що Кузьма аж скорчився вдвоє.
"Що воно таке важке та тверде?" — подумав Кузьма, підходячи до клуні. Він лапнув назад рукою за рядно. В рядні було щось тверде й довге, зовсім таке, як дві людські ноги.
— Шмулю! Тут у рядні вбитий чоловік!— сказав Кузьма, кинувши на землю рядно й одскочивши.— Ти вбив чоловіка й привіз мені лихо в клуню.
Кузьма одскочив од рядна, хрестився та трусився. Він дуже боявся мерців та чортів, але бога зовсім не боявся.
— Ой вей мір! Чи ти здурів, чи ти впився? Хіба я розбійник? Я чесний чоловік. Де ти там налапав мертвого чоловіка?— сказав Шмуль.
Василь не дуже боявся мерців і сміявся, дивлячись на переляканого батька. Шмуль вхопив зав'язане рядно й поволік його в клуню. Зачинивши ворота, Шмуль достав з кишені потайного ліхтаря, черкнув сірничком об коробочку. Світ полився по клуні, по купі розкиданих мішків. Шмуль засвітив свічку в ліхтарі й навів промінь на рядно.
— Ну, де той мертвий чоловік! Розв'яжи рядно та подивись, коли не ймеш віри,— сказав Шмуль. Кузьма боявся й приступить до рядна й стояв, похиливши голову. Василь розв'язав рядно. В рядні були тверді сувої полотен та рушників, котрі Кузьмі здались ногами.
Шмуль сам вибрав місце в засторонку й пробрав солому до самого дна. Вони втрьох склали в ту яму все покрадене добро й накрили зверху соломою.
Вже небо почало червоніть, як балагула тихісінько посунулась по вулиці. Самі коні неначе знали, що вони злодійські, і тихо ступали копитами.
— Ну, тепер, тату, заварили кашу! Самі влізли в біду й мене потягли за собою. Держіть же п'яний язик за зубами, а як не вдержите, то я вам не спущу,— сказав Василь, крадучись в сіни.
На городі й на подвір'ї знов стало тихо й мертво. Тільки зорі пишно сяли на небі, та край неба червонів, наче щоки в молодої дівчини. Втомлена Устя спала як убита і нічого не чула.
А Шмуль, виїхавши за містечко, крикнув, свиснув на коні, і привчені коні понесли балагулу, як вихор. Дорога до гутянської корчми, котру держав Шмуль, повернула в густий ліс, вилася з горба на горб, крутилась по вузьких долинках в гущавині. Балагула скакала по нерівній доріжці, по вибоях та горбах, а Шмуль усе гнав коні, неначе втікав од когось. Коні вскочили в глибоку долину. При світі червоного неба залисніла вузька долина, забіліли довгі купи попелу, де колись стояла гута, чи скляна фабрика. Над самим шляхом забіліли стіни корчми. Шмуль спинив коні коло корчми, а сам пірнув в темний вузький яр, густо зарослий лісом. Яр вганявсь далеко в ліс. В самому яру росла густа ліщина, а між ліщиною були накидані купи сухого хворосту та листя. Шмуль тихісінько поліз у хворост. Тільки що він почав розкидать купу, звідтіля вискочив переляканий заєць, плигнув під самим носом в Шмуля через купу хворосту й побіг в ліс. Шмуль як стояв, так і звалився, мов дуб, на хворост спиною.
— Ой вей мір! Ой тателе! Ой гвалт! Вовк, ох-ох-ох!— застогнав Шмуль, вхопившись за серце.
Шмуль довго не міг перевести духу, неначе чим вдавився. Він довго сидів, держачись за груди обома руками, та тільки вейкав та стогнав: "Ой тателе! ой вей мір, ма-меле!" Як тільки минув переляк, жид встав, трохи постояв, постогнав, а далі розгріб сухе листя й витяг здорового старого чавуна. Він вийняв з кишені троє намистів, зав'язав їх в ганчірку і вкинув у чавун. Зав'язавши чавун хусткою, він перекинув його, накрив листям, прикидав зверху хворостом, а сам пішов розпрягать коні. Вже надворі було зовсім видно, як Шмуль постукав у двері в корчмі. Жидівка одчинила двері, і Шмуль впав на перини, пірнув в їх з головою й заснув як убитий.
Через два дні в глупу ніч Шмуль знов зашкрябав нігтем в Кузьмине вікно. Кузьма не спав і ждав жида; він накинув свиту, торкнув під бік Василя, і обидва тихесенько вийшли надвір. Проти білої стіни малювалась здорова, важка Шмулева постать, і при світі зірок було навіть видно його здорові витрішкуваті очі й більмо на одному оці. За двором стояв кінський віз, а ззаду до воза була прив'язана пара волів.
— А що, Шмулю! Чи привіз могорича?— зараз спитав Шмуля Кузьма.
— Привіз, як же не привезти добрим людям! Але передніше позносьте мішки на віз,— сказав Шмуль.
— Як позносить, то й позносить,— сказав Кузьма.— А то які воли? Чи свої, чи крадені?
—Де в мене свої воли? Нащо мені воли? Звісно, крадені,— сказав Шмуль.