Поки пан з гостями дійшов до білого двору, Мартоха була вже там, у зільнику, перед ґанком. Вона зараз же знайшла в дівочому гурті своїх дівчат і стала поза Даркою й Яриною, держачи на руках малу Гапку (вона встигла на бігу забрати її від сусідки); Улянка й Пріська притулились до неї сами. Поруч з Мартохою стояло ще кілька матірок, то поправляючи хустки на дочках, то перешіптуючись між собою.
— Там, кажуть, такі хороші застяжки даватимуть, геть-чисто шовкові, — казала висока чепурна Олександра Чугаїха до Уляни Гречучихи.
— Ей, де! — відшепнула та презирливо. — Покоївка казала: п’ять грошей локоть. Або то наші пани що доброго дадуть? От, як за напасть…
— Цитьте-но, кумо, генде вже пани йдуть! — перебила її Олександра.
З будинку на ґанок вийшла панна Юзя з панночами-гостями. Незважаючи на довгу сукню, вона здавалась дитиною при дорослих товаришках, — тоненький, нерозвинений стан, маленьке, бліде личко мало нагадували, що Юзя вже "панна на виданні". Всі панночки мали, або намагались мати, безжурний пташиний вираз, покручуючи головками та щебечучи; Юзя теж нагадувала пташку, але приборкану, з прихованою на дні погляду мрією вирватись кудись на волю або в ширшу клітку. За Юзею йшла покоївка з кошиком, повним стрічок, порізаних на рівні, не дуже довгі кінці. Після панночок з’явились паничі, але не пішли на самий рундук, а спинилися в дверях і почали поверх панянських голів і плечей роздивлятися на дівчат, хто в pince-nez, хто так, прижмурившись. Паничі переморгувались межи собою, але ніякої критики вголос не вимовляли, може, з уваги на панночок. Зате панночки ні на кого не вважали і щебетали, що спадало на думку.
— Чи то все дівчата, чи замужні? — питала одна варшав’янка і, не діждавшись відповіді, засміялась: — Ах, тут же й зовсім маленькі єсть, що ж то за mężatki[73]? О чім я мислю? Але то, що вони всі в хустках, то я думала… Скажіть, чи то тільки в поезіях дівчата-селянки бувають заквітчані? Як то у Міцкевича про вінки — "z róż, lilii і tymianku"…[74]
— Не знаю, як де, — завважила одна сільська панночка, — але тут на Поліссі дуже шпетно одягаються.
— А правда, — докинула друга, убрана з великою претензією, — дивіться, навіть біле убрання на їх негарне.
— Чому? — озвалась несміло молоденька дочка посесора, — як чисте і добре викачане, то…
— Але ж прошу! — перебила "елегантка", — "чисте, викачане", що ж то поможе, як воно з грубого полотна?
— І таки страх нефоремно пошите, — знову умішалась варшав’янка, — не розумію, нащо вони роблять такі вузькі рукава і такі широкі, виложисті коміри, як хомути.
— То, прошу пані Ванди, маринарський стрій, — вкинув, сміючись, панич Бронек.
— Milcz, pan![75] — кинула йому через плече варшав’янка, стреливши очима. — Панове не розуміються на строях.
— Але на чім іншім, — докінчив Бронек, а варшав’янка загрозила йому пальцем.
— Як так, то панська здатність до обсервації даремно пропадає, — завважила, іронічно всміхаючись, чорнява струнка "граб’янка", — бо на Поліссі страшно ординарний тип у селян, навіть у молодих дівчат.
— Вплив клімату й оточення! — з удаваним педантизмом бовкнув Бронек.
— О, то мусить бути дуже неприємно мешкати в такому негарному краю! — сказала варшав’янка.
— А певне! Страх неприємно! — потвердило кілька панянських голосів.
— Але то, може, не скрізь по селах так, — защебетала варшав’янка, — я собі то цілком, цілком інакше уявляла, бо, як я бачила раз у театрі "Wesele na Mazowszu" — то зовсім що іншого, ніж тут, — і строї, і все, навіть не зле, зовсім не зле…
Тим часом дівчата стояли, збившись у гурток, і не знали, що почати. Панна Юзя теж була ні в сих ні в тих. Але покоївка перебила ту ніяковість.
— Чи паннунця кажуть їм по одній сюда підступати, чи нехай я їм роздам, а паннунця подивляться?
— Нехай прийдуть сюди по одній.
Покоївка поставила кошика на ґанку, на поруччі коло Юзі, а сама метнулась викликати дівчат.
— Ну, йдіть хутчій, котора там найстарша чи найменша, а то панна чекають. А баби чого поприходили? — зашепотіла вона до Дарки. — То ж тільки дівчатам даватимуть.
Мартоха почула те і вголос обізвалась.
— То ми, Марисю, тільки-но подивитися прийшли. А я ж і найменшу дівочку принесла, вона ж самейка не зайде, ще ніжки малейкі, — і Мартоха голосно поцілувала свою мизиночку.
— Ну, на таких дівочок ще кісники не поросли! — засміялася покоївка. — Нехай-но перше коси виростуть.
— А воно на шапочку почепить, — облесливим голосом провадила Мартоха, поправляючи на Гапці обшиту барвистими китицями перкальову шапочку. Але Марися вже її не слухала і знов почала кликати дівчат.
— Та йдіть котора! Іди ти, Ярино, ти засватана, тобі годиться перед вести.
Ярина почервоніла й сховалась за Мотруну.
— Ну, то ти, Мотруно! — і Марися сіпнула Мотруну за рукав.
— Ей, бігма, не піду, бігма, не піду, — забурмотіла кидаючи полохливо чорними очима на всі боки.
— Йди ти, Дарко!
Дарка подивилась на Марисю мовчки і не рушила з місця.
— Ото дурні дівки, не хтять іти! — звернулась до Юзі вже розгнівана Марися.
— Та, прошу паннунці, вони не сміють, — озвалась Мартоха, — бо то, відомо, зросло, як у лісі, та й що воно видало? Нехай паннунця будуть вибачні…
Говорячи те, вона крадькома підштовхувала Дарку, щоб та йшла, але Дарка стояла, як вмурована.
— То я вже сама їм роздам, — зважила Юзя і подалася з ґанку вниз по сходах, — Марисю, неси кошика за мною.
І вдвох з Марисею Юзя почала обходити дівчат, наділяючи кожну урізком стрічки. Стрічки були простенькі, з шовкової жички, такої, як на ярмарках по ятках продаються. Багатшим дівчатам ті стрічки були невдивовижу, але вбогі були раді, бо й таких не мали. Юзя, почавши скраю, спершу роздавала всім, і дорослим дівчатам, і малим дітям. Дорослі сами нахилялись і цілували панну в руку, декотрі ще примовляли: "Дзінькую паннунці", — а малих матірки або старші сестри наштовхували, наказуючи: "Поцілуй панну в руцю!" З дорослих тільки "дурна" Грипа не вклонилась і не поцілувала руки. Вона кинула синеньку стрічку додолу і сказала: "Не хочу! Дай красну!" Але "красної" Юзя не дала і пішла далі наділяти інших.
Вже десятків зо два барвистих голів нахилилось до Юзиної руки, але саме як Мартоха виставила свою Гапку через Мотрунине плече до панни, покоївка сказала: