— Ну, бо дванадцять було апостолів! — пояснила Зоня.
— А, правда…
— І щонайгірше, панно Юзечко, у нас розхіднику нема! А то дуже добре для корів, як потому будуть їх коли віночками підкурювати, від розхіднику дуже прибуває молоко. Панна Юзечка того не знає? Таж то річ відома!
При слові "розхідник" Юзя стенулась і почервоніла, потім нагнулась низенько до кущика стокроток і прожебоніла:
— То його багато є… розхіднику… десь за протеребом, тільки я не знаю де… Дарка знає, — вирвалось у Юзі, і вона ще гірш почервоніла.
— Яка Дарка?
— Он ота, що там білить, найменша, коло тої, що в червоній спідниці.
— Чому вона має знати, де розхідник?
— Напевне знає, у неї в хаті завжди висить вінок з розхіднику під образами.
— А панна Юзечка відки знає, що в якій хлопській хаті висить? — засміялась Зоня.
— Я… часом ходила… з мамою… вони вбогі…
У Юзі аж плями пішли по лиці, а коло серця знов щось замулило боляче. Зоня не завважала того змішання, думаючи, що Юзя просто задихалась від нахиляння та від спеки.
— То нехай би та Дарка пішла по розхідник або нам показала, де він росте, — промовила Зоня спокійно.
— Прошу сказати пані Качковській, щоб її пустила, — сказала Юзя, і в серці їй щось аж закололо, мов дрібненькими голочками.
— Ліпше би панна Юзечка сама сказала.
— Ні… вона мене не послухає… прошу сказати від себе, тільки від себе… так ліпше буде.
Зоня злегка здвигнула плечима, проте пішла до своєї тітки, пані Качковської, і зараз же дістала дозвіл "взяти" Дарку, щоб показала, де росте розхідник. Зоня сама й до Дарки пішла.
— Ти, слухай-но! Ходи покажеш мені й панні, де є розхідник.
— Я не маю часу! — понуро відповіла Дарка, кинувши скоса на Зоню темно-сірими очима з-під білих од вапна брів.
— Цьоця дозволила.
— Яка то цьоця? — так само понуро спитала Дарка.
— Ну, моя цьоця, пані Качковська!
— Ага, ключниця…
Дарка замахала квачем по стіні, не оглядаючись на Зоню.
— Що ж, підеш ти чи ні? — крикнула Зоня. — Та помалу ти з тим квачем! Ось на мене ляпнуло!
— То йди, Дарко! — сказала Ярина.
— Та відомо, йди, коли кличуть, — додала й мати з тривожним поспіхом, торкнувши Дарку ліктем.
Дарка оглянулась. За нею, трохи віддалік, стояла Юзя і так жалібно-тужно дивилась…
Дарка поклала квача коло відра, втерла обличчя рукавом, обсмикнула підтикану фартушину і подалась до хвіртки, мовивши через плече Зоні:
— То ходіть!
Юзя перейняла їх коло хвіртки і пішла поряд з Даркою, несміло-ніжно поглядаючи на неї, але мовчки.
— Та не біжіте так, — спинила їх Зоня, як вони вже були коло "офіцини", "на тім дворі", коло панських обор, — почекайте, я забула парасольку, на тім пастовні засмалишся, як циганка.
— Як ви-те будете по парасольки заходити, то я йду мазати, я не маю часу довго ходити, бо ще мені ключниця впосля виверне півзлітку, скаже — не цілий день робила.
При слові "ключниця" Зоня злісно стиснула губи, а Юзя почервоніла і швиденько заговорила:
— Ні, ні, пані Качковська того не зробить, вона ж дозволила, вона ж…
— Добре вам говорити… Я йду на пастовень, а хто як хоче, про мене!
І Дарка рішуче поступила наперед. Зоня було відстала і надулась, але Юзя щось зашепотіла їй на вухо і так заметушилась, що Зоня змилувалась і пішла за Даркою, закриваючись, як могла, хустинкою і широким рукавом блузки.
На самому сонячному місці пастовня яснів блідим золотом островок дрібного низенького, немов воскового, розхідника, серед моря барвистого маєвого моріжку
— Генде-о! — показала Дарка на той островок, і всі три почали рвати рясні зірчасті квіточки.
Але Зоня хутко відстала, сказавши, що вона не може знести цеї "шаленої спеки", одійшла собі на протереб і лягла там у холодку під кущиком.
Юзя провела її поглядом. Потім тихо, трохи тремтячим голосом обізвалась до Дарки:
— Що ти тепер робиш, Дарко?
— Бачите, розхідник збираю…
— Ні, не тепер… а завше?
— А завше, як завше: ходжу на роботу, вдома все роблю, бидло гоню.
Дарка говорила не дуже-то привітно, але все ж не так понуро та жорстко, як недавно до Зоні, скоріше смутно. Її очі розширились і нерухомо дивились на дрібненьку квіточку з розхіднику, що тремтіла в її руці.
— А Пріськи хто глядить?
— Пріська велика, нащо її глядіти? Та же Гапка менша є.
— А Гапки хто глядить?
— А наша Улянка! Вже ж Улянка безмаль шість літ має тепера — чи ж не догляне?
— А ти… а… а з ким ти тепер бавишся?
Дарка перевела очі з квітки на Юзю.
— Або мені є час бавитися? Хіба я мала?
— А тоді ж бавилася?
— Тоді!.. Та й тоді, як я там бавилася? При гусях та при дітях — то-то вже грання! Ну, та ще тоді можна було якось хоч у свято або втікачем.
— А тепер? Хіба й у свято не можна?
— Ні.
— А що ж ти робиш у свято?
— Що? По ягоди ходжу, по щавель, а що зберу, несу продавати. А то ще й з бидлом мати посилають, бо Іван все більше при конях, на нічліг їздить, а Ярина в свято на музики йде.
— А ти на музики ходиш?
— Мало коли.
— Чому?
— А хто ж буде бидло гонити?
— Чому ж Ярина не чергується з тобою в свято? — наставала Юзя, по-давньому проникаючись інтересами своєї приятельки.
— Мати кажуть, що Ярина вже дівка, то їй впадає йти на музики, а я ще мала.
— Та ж тільки що казала, що не мала?
— То як до чого! — Дарка всміхнулась уперше за всю розмову, і то смутно. Але Юзю та усмішка все ж підбадьорила.
— Слухай, Дарко, чи ти ж собі справила таку спідницю, як то була в мене, пам’ятаєш?
— Ей, де там! Мати з димки пошили — та й вже.
— А ти, Дарко, знаєш що? Ти от увечері прийди, так коли-небудь, ну, може, й сьогодні, то я тобі ту спідницю дам, мамця позволить. Спідниця ще добра, але я з неї виросла… А, правда!.. тож і ти виросла…
Юзя якось засоромилась. Але в Дарки щоки спалахнули й очі заграли і вже не здавались темними.
— То нічого, панно! Я надточу коло коміра, в нас так роблять, з-під каптана не видко! То коли, кажете, прийти?
— Увечері, як доїтимуть корів. Я тоді буду вчитися в своїй хаті… сама… ти прийди під вікно.
— Може, нехай би ліпше мати пішли?
— Ні, ні, Дарко, ти прийди, ти сама, сама! Прийдеш? — Юзя нишком сіпнула Дарку за рукав і заглянула їй в вічі.
Дарка всміхнулась, не так, як перший раз, а немов розцвіла, аж Юзі пригадались найвеселіші хвилини з їх колишніх таємних забав: жидівська гойдалка… совгання по сіні…