Спершу не вдавалося: то пальці обпікав жаринами, то обличчя. Ходив після того "гоління" попечений, але вперто, через кожні два дні, знову брав половину перламутрової черепашки, що правила за дзеркало, і терпляче випалював волосинку за волосинкою. Вони шкварчали, скручувалися, а Адам вперто тикав і тикав собі в лице жаринкою. Зрештою, через кілька днів діло пішло на лад. Бо кожна справа не хитра, якщо наб’єш руку і виявиш наполегливість. Через тиждень Адам уже "голився" жаринкою швидко і майже без опіків.
— Порядок! Тепер можна братися і за сніданок, — сказав якось.
Розгріб жар у багатті, висипав у нього мідії. А коли вони, пошипівши та посичавши, спеклися, запросив Єву "до столу". Після сніданку заходився розбивати кокосовий горіх і незлостиво бурчав:
— Ніяк не звикну користуватися каменем.
— Звикай, у кам’яному віці живеш.
— Нічого, — бадьоро вигукнув Адам, — поживемо і в кам’яному, а там… А там і в нас наступить епоха бронзи. Ще з тиждень — і ти житимеш в епосі бронзи, — простягнув їй половинку розбитого горіха. — В тутешніх горах міді та міді. Для всієї Землі вистачило б. І олово є. Точніше, олов’яна руда. А мідь і олово при плавленні дають бронзу.
— У тебе є на Леонії знайомий директор металургійного заводу? — гмикала Єва, сьорбаючи із половинки горіха кокосове молоко. — І він, звичайно ж, виплавить на твоє замовлення бронзу?
— У мене є отут пам’ять, — ляскав Адам себе по лобі. — Я пам’ятаю, з чого колись починали люди на Землі і як вони вчилися добувати метал.
— Але ж то первісні люди.
— А хіба я гірший за них? У мене є тисячолітній досвід наших предків. А це чогось варте.
Та Єва лінувалася говорити і тільки махнула рукою: забавляйся, мовляв.
Після сніданку Адам кудись зникав, і Єва навіть не проводжала його поглядом. Як сонце котилося до далеких гір на заході, він повертався. Був голий до пояса, а в куртці приносив зразки різних мінералів. З гуркотом висипав їх на майданчик перед печерою і весело гукав до Єви:
— А подивися-но, яке багатство! Самородки міді! — Єва кривилася, бо слово "мідь" нагадувало їй набридлих мідій. — Такого багатства на Землі ще жоден геолог не бачив. Ціни такій міді немає! Малахіт! Поглянь, Єво, який прекрасний, який багатий малахіт! Зелена мідь. А це — куприт, червона мідь. А це лазурит — голуба мідь. Чудо з чудес. Такі багатющі поклади, що хоч мідеплавильний завод відкривай.
— У тебе скромні запити, — нарешті озвалась вона.
Потім Адам пішов до скель (невдовзі чайки загаласували там, як навіжені) і повернувся з десятком чаїних яєць.
— Ну й пернаті! За якісь яйця ладні мене живцем заклювати! — бурчав він і клопотався коло багаття. — От народ!
Наче пробудившись зі сну, Єва оглянула його і сказала:
— Тобі не вистачає тільки шкури через плече. І була б готова ілюстрація до історії первісних людей: "Дикун добуває вогонь. Таке-то тисячоліття до нашої ери".
— Я дуже радий, що зможу послужити тобі живим наочним приладдям, — одказав Адам майже весело.
Підкладаючи паліччя у вогонь, Адам розповідав про Великі Рівнини, що тягнуться від цього моря аж до гір на півночі, що ті Рівнини багаті на ріки, озера, трави і що там повно птаства.
— Взагалі, планета — як на замовлення, — захоплювався він, розгрібаючи жар і вкладаючи у нього чаїні яйця, обмазані глиною. — Клімат м’який, зими немає.
— Ще тільки зими нам бракувало.
— Принаймні немає у цьому поясі, де ми з тобою знаходимось. Упевнений, що земляни знайдуть колись на Леонії свою другу батьківщину. І завжди згадуватимуть нас, перших поселенців Леонії. Ми для них взагалі будемо аборигенами. Що й казати, той, хто має руки і голову та хоч трохи чого-небудь у голові, той на цій планеті не пропаде.
Єва не прислухалася до його розмов, бо не могла повірити, що з голими руками можна прожити чотирнадцять літ на чужій планеті.
Іноді, задивившись у далечінь, квапливо зводилась і ставала навшпиньки.
— Що там? — запитувала, не відриваючи погляду од безмежної морської далечіні.
— Де? — схоплювався і Адам.
— Ну… там, — і показувала на море.
— Море.
— Море та море, — із злістю одрізала вона. — Мусить же воно де-небудь кінчатися? Не може ж увесь час бути море й море?
— За морем — суходіл. "Геліос", як ти знаєш, встиг облетіти всю планету — вона має три океани, сім морів, щось близько десяти тисяч річок, не враховуючи озер. Але людей чи якихось інших розумних істот ніде не виявлено.
— То їх немає чи "Геліос" не виявив?
— Гадаю, що немає, бо сліди їхньої діяльності "Геліос" обов’язково зафіксував би.
— Спасибі, порадував. Навіть у найжахливішому сні не могло б приснитися отаке.
Розгрібши жар, Адам гачковидною палицею повикачував запечені глиняні кругляки, почекав, доки вони охолонуть, і заходився обережно стукати їх об камінь. Спечена глиняна шкірка тріскалась і знімалася разом із шкаралупою. Паруючі й апетитні яйця він складав у черепашку.
— Трохи крутуваті, — бідкався, — та нічого. Принаймні до них не треба хліба.
Виніс із печери черепашку з сіллю, яку нашкріб на камінні у бухті, що осіла там після випаровування морської води. І вони знову їли мовчки, давлячись крутими яйцями та слухаючи, як у скелях галасують чайки, ніби клену чи людей Землі за набіги.
Коли споночіло й темінь обступила бухту з усіх боків, Єва механічно звелася з каменя, постояла якусь мить, ніби про щось роздумуючи, і пішла в печеру. Адам розводив там багаття, щоб вночі хоч трохи було світліше. Єва, як завжди, бурчала:
— О-о, яка у мене була вдома спальня! Натиснеш кнопку — і будь-який аромат: лісу, моря, квітів, гір… Коли ж не спиться, натиснеш іншу кнопку — і в спальні заспокійливо шумить дощ, пахне озоном, як після грози. А яка постіль! Яка постіль! Не постіль — обійми… І ось я змушена лежати на цьому жахливому камінні! Тому й жити не хочеться.
— Зате не треба натискувати кнопки, — з гумором зауважував Адам. — Море і так заспокійливо шумить за печерою. До речі, не якесь там море, записане на плівку, а натуральне. Чого тобі ще треба?
А якось серед ночі Єва розбудила Адама несамовитим криком:
— Пароплав! Пароплав-ав!!!
13
— Паропла-ав!!! — закричала Єва так несамовито-радісно, що Адама наче хто підкинув на кам’яному лежаку.