Хлопці ішли на фронт і не поверталися, ніколи.
Ще довго згадуватимуть сестри, та й мати Хлопчика, Семена Будаша, він був добрий, особливо до нашої сім'ї, допомагав, як міг, закоханий у Любу. Пішов на фронт старший Артемів син, Сашко. Він повернувся, але літ через десяток, одружився на дівчині із сусіднього села і перейшов до неї жити. Прийшла похоронка на Івана Рака, Параска зосталася вдовою із трьома дітьми. Безвісти пропав Борис Богуля. Ольга, одержавши бомагу, бігала по Хутору, як дурна, в самій сорочці, кричала криком. Забрали у військо недавніх поліцаїв — Малащиного Сашка та Івана Отроховича. На Хуторі залишалися лише жінки, підлітки і діти. Бригадиром призначили високу, тлусту жінку із сусідньої вулиці, на прозвисько Бомба.
Головував у колгоспі Козин. Мати Хлопчика пішла на скиртовище у поле по солому. Принесла ношку, навпіл із кригою та снігом, сушила коло печі. Козин приїхав саньми по сліду, залетів у хату, як вітер, сварив (із матами-перематами) матір:
— Я тебе, злодійко, за совітське добро у тюрязі згною!
— За совітське добро мій чоловік у окопах гниє, а ти — під бабські спідниці од фронту ховаєшся! — моя мати не уміла мовчати.
Козин ударив матір. Кулаком, в обличчя. І кинувся із хати геть. А мати стояла на ґанкові і гукала йому вслід:
— Ось вернеться мій Гриша, йон тобі, проклятущому, голову скрутить!
А потім плакала довго і гірко, упавши головою на край столу. Плакала від образи і від тривоги, бо фронт покотився далеко на захід, а батько наш не обзивався і словом. Аж десь напровесні поріг переступила листоноша із синім трикутничком у руці. Мати, як побачила листоношу, упала посеред хати, і сестри довго приводили її до тями. Але то був лист не про батька, а від батька. Батько писав, що тяжко захворів на фронті, декілька місяців провалявся по госпіталях, був при смерті, але тепер поправився і направлений комісією на трудовий фронт, за Урал. Ще він запитував у трикутничку, чи живі його діти і його дорога жонка, а як нема їх серед живих, хай одповість хтось із сусідів. Листа батькові писала сестра Люба, бо мати ще багато днів опісля лежала в постелі із серцем. Під листом батькові підписався, каракулями, яким уже навчали його сестри, і Хлопчик: ВОВА…
Але усе то було життя, у якому живеш щодня і не вельми його помічаєш, звичайне життя. Як не вельми помічає воду, в якій живе риба або люди повітря, яким дихають. Воно ковзає по поверхні душі, з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік, не залишаючи по собі глибокого сліду. А було ще інше життя, життя душі, і Хлопчик уже знав про нього, хай не розумом, не словами знав, а чуттям. Він знав, що у світі земному існує чудо, диво, і тільки відчуття чуда-дива — справжнє відчуття, і буде з ним завжди, на усе земне життя, і після земного життя. Бо Хлопчик уже не вірив у смерть, хоч бачив її вочевидь, смерть тіла, на Загальному дворі, біля колгоспної комори.
Чудом було, коли мороз після відлиги серед зими малював на шибках вікон свої чудернацькі мальовки. Спершу невидимий малярик викреслював на шибці тоненькими лініями самі контури рослин і дерев. Відтак на довгих, загогулистих стеблях з'являлися бруньки листя і пуп'янки ще не розквітлих квітів. Ближче до вечора крижані, ще прозорі штришки заповнювали весь аркуш шибки, і це вже був густий ліс, праліс, пуща, в який хотілося увійти і заблукати. Але Хлопчик терпляче чекав, і ось нарешті червоне (на мороз) сонце визирало з-за хмари край неба і прощально висвітлювало вікно холодним промінням. Тоді розбрунькувалося листя на деревах, а пуп'янки квітів розкривалися і малиново спалахували назустріч сонцю. І дивні птахи тріпотіли червоно-бурими крильми у верховітті дерев, а в глибині пралісу жевріли очі сивого, зарослого бородою, але доброго діда-лісовика. Аж тоді Хлопчик заходив до лісу і бродив між дерев та стеблистих квітів, поки день згасав, а разом з ним — і ліс, намальований на шибках вікон, що ставали темно-синіми, непроглядними, а мати запалювала каганця, роздмухавши в припічку вогонь, бо сірників не було, і гукала Хлопчикові, аби він сідав до столу вечеряти.
Чудом була сніжинка на рукаві материної куфайки, коли мати входила до хати знадвору. Сніжинка була майстерно намальована, білим по чорному рукаві, її візерунчасті обриси нагадували зимову квітку із саду, що його обтрусив на небі вітер. Невдовзі сніжинка танула, ставала прозорою краплиною, і це перетворення теж було чудом.
Чудом був приліт на крилах городського, теплого вітру весни. Довгожданий і — раптовий. Ще паморозь на шибках лежала білим пишним смушком, а рами вікон — у наліді, як вишні в клею. Ще сніги на городі ручкалися зі стріхою хлівця, а в хутірській, глибокій вуличці пінилися вище тинів, і люди брели по тих кучугурах урівень з вікнами хат. Усе це Хлопчик бачив лише крізь продухвини в шибках, бо взимку він був прип'ятий до хати, як теля на пасовищі до встромленого у землю кілка. Хлопчик не мав ані теплої одяганки, ані взувачки. Та ось мати, попоравши худобу, заходила ввечері до хати і вже не хукала на червоні від морозу руки, не тулила їх до комина, а казала радісно, особливим, передвесняним голосом:
— Вітер перемінився. З города вітер подув. На тепло.
І вранці Хлопчик прокидався від тоненького бриніння талої води з підвіконь у підставлені матір'ю кухлі та горщики. Шибки були прозорі, чисті, як щойно народжені. Сніги за вікнами ще царювали, але на широкоскулих лицях заметів уже не було колишньої, зимової радості. Зі стріхи звисали крижані бурульки, по них котилися і скрапували в проталини біля призьби сльози. То плакала зима, прощаючись зі світом. І справді, за кілька днів лише стемнілі латки снігу ще ховалися в низинах, припавши до землі, наче злякані зайчики. А хутірською глибицею, ярком на задвірках вишумовувала, пінилася, ярилась прибутна (з полів) вода. Відтак чудесного в світі ставало все більше, воно накочувалося на Хлопчика хвилею, солодкою і дражливою, до щему в грудях. Висхла, зігріта сонцем, тепла і м'яка, на дотик босої ноги стежка навколо хати, худенькі, блідо-зелені личика травиці, що за одну ніч випнулися із ще вогкої обабіч стежки землі і жадібно п'ють пінистий сиродій весняного сонця, і густо-червоні, як жарини на споді печі, пуп'янки півонії на осонні з-під сухозлотиці торішнього листя…