"Шановна Маріє Дмитрівна! Кожній чесній людині важко жити на цьому світі. Якщо ж вона ще й прагне у той чи інший спосіб говорити від імені певної кількості сучасників із нащадками, залишити якісь свідчення про навколишнє життя — важче вдвічі. Звичайна людина може промовчати, коли ж мовчить письменник — це уже підлість…Ви добре знаєте білялітературні кола. Задумайтеся: до чого призвела ця свідома, щоденна підлість багатьох наших визнаних літераторів? Найчастіше це духовні мерці, медузи, що не мають ані свого погляду на речі, ані жодних моральних принципів. Якщо людина у тридцять третьому році, обминаючи тіла вмерлих на вулиці од голоду, несла до редакції солодкого вірша про щасливе, багате життя, про столи колгоспників, завалені смаженими індиками і булками, вона усе життя наступне буде зневажати себе, і в цьому зневажанні котитися цинічно все нижче і нижче, до морального злидарства. Як бачите, мова іде навіть не про якісь там переконання, соціальні симпатії чи антипатії, а про неможливість для письменника жити нечесно, схибити хоч на міліметр від правди. Невже ж Ви хочете, щоб дочка Ваша зробилася одною із тих розжирілих свиней, що живляться біля літературного корита?
Так, нам би теж хотілося тихого, спокійного життя. Але ще більше нам хочеться поважати себе. Якщо людина перестає поважати себе — вона вмирає…Я ніколи не був і не хотів бути чимось схожим на революціонера. Навіть думка про якусь там боротьбу, за якісь ідеали — чужа мені! Я хочу бути лише духовно вільним художником, писати те, що я бачу і як я це розумію, писати так, як я вважаю за потрібне.
Я так довго пишу про суто літературні справи, бо у нас із Вами ніколи не було суто "хатніх" суперечок і вся наша сімейна історія має принциповий і, можливо, набагато глибший характер, аніж це нам видається. Якщо Ви щиро писали листа до мене, якщо з повним розумінням важливості і серйозності своїх слів благословляли Ірину й мене бути чесними, то будь-яких причин для суперечок, неприязні немає. Повторюю: якщо усе це щиро і серйозно, то, можливо, це один із найбільших і найважливіших кроків у Вашому житті, і ніколи, мабуть, не стояли Ви так близько до своєї дочки, як нині… РЯДОВИЙ ВОЛОДИМИР ДРОЗД".
Останні картоплини мати внесла з льоху десь на початку сорок сьомого року. Варила з лушпинням і плакала. Зайшла Явдоха Теленьова, довго і мрійно розказувала, як поталанило Малащиним: ще у війну у них примерзла і зогнила яма картоплі, тепер одігріли землю, відкрили яму — картопля хоч і гнила, проте всередині біла, як сонце. Малашка перетирає її на крохмал і пече налисники. Батько мій з Іваном, сином Параски Ракової, вирішили зайнятися рибальством. Декілька днів плели верші й топтухи і розмовляли лише про скорі багаті улови. Нарешті рушили до Джерела. Я, голодний, чекав їхнього повернення з такою надією! Повернулися ні з чим: риба в пробиту ними ополонку не пішла…
Картинка в пам'яті наче довгий, високий, пронизливий звук. Батько, облігши грудьми на край столу, у шинельці, у солдатській шапці-вушанці із задертим крилом, зирить перед себе у присмерки хати розгубленими, винуватими очима. На тлі стіни, під годинником — Іван Раків, з вибачливим усміхом на худому, висмоктаному сухотами лиці, бо це він усе підбивав батька плуганитися по цілику, по заметах у луги, на Джерело. Мати — на лаві, коло мисника, поклавши на коліна руки, яким немає роботи: господар повернувся після цілоденного блукання в снігах, а годувати його нема чим. Голодна кішка нявчить, треться об її ноги в червоних, клеєних з американської гуми чунях. А за вікнами — сіре, холодне, безнадійне передвечір'я…
І ще один день тої безкінечної зими. Здається, недільний, бо і сестра Марія вдома, і батько перепочиває на печі, звісивши над лежанкою ноги у власноруч зшитих із рудої гаразд невичиненої шкіри чоботищах. Грюкають сінешні двері, щось шкребеться у хатні, нарешті поріг переступає старець, у дранті, підперезаному солдатським брезентовим ременем, із торбинкою на мотузці за плечима:
— Подайте Христа ради… Погорєльці ми, радульські…
— Нема чого подать, людяко добра, самі — хоч попід вікнами іди, — зітхає мати, — звині нас…
— Дак дайте хоч водички теплої, замерз до кісток.
Мати наливає у мідного, із снарядної гільзи, кухля узвару з чавунця, що стоїть на припічку. Ми ще маємо трохи сушні, узваром та вареними буряками тільки й живі. Старець сідає на лаву коло мисника, дістає з торби чималий кусень хліба, справжнього, із чистого, без полови та висівок, житнього борошна. Окраєць збоку ледь підсмажений, тріснула скориночка, сліпить наші очі, як промінчик сонця серед зими, а на розрізі — пухка, ніжна м'якушечка… Старець жує хлібець, запиваючи узваром, ми мовчки дивимося на нього. Хліба ми не бачили уже десь од Нового року. Його кисло-солодкі, дразливі пахощі наповнюють хату.
— А хто ж бо се вам хлібця подав у таку голодуху? — запитує мати.
— Дак туточки, на хуторі подали, у крайній хаті, — відповідає старець і далі жує.
Крайніх хат на Хуторі дві: Івана Лозового, колгоспного бригадира, і Петра Петровича, коваля, а жінка його завідує дитячими яслями. Нарешті старець дожовує хлібець, допиває узвар і йде з хати. Мати довго мовчить, похнюплена, відтак мовить крізь сльози:
— Дожилися ми, діточки, що й старцю заздримо…
Я залажу на піч, лягаю обличчям до комина і мрію. Усі мої мрії тієї голодної зими і весни — навколо їжі. "Осе б так хотілося хлібчика, хоч покуштувать…" — долинає до мене скрушний голос матері, і я уявляю себе дорослим, і не тут, у селі, а чомусь у місті, я купую у міській крамниці цілий мішок хліба — і чорного, і білого, і булок та бубликів, приходжу в село, мати стоїть у вишеньках, виглядає мене, я підходжу до неї, знімаю з плечей мішок, розв'язую і подаю матері — хлібина за хлібиною. Уже нема як їй той хліб узяти, вона стоїть, щаслива, усміхнена, притиснувши до грудей пахучі, із підсмаженими шкоринками паляниці. Але коли це ще буде, краще ось весною, щойно зійде сніг, я копатимусь у землі і відкопаю бочку меду, закопаного ще козаками, прикочу її до хати, виб'ю обухом сокири днище, а під днищем — золотистий, зацукровілий мед… "Їж, мамо, скольки душа просить!" — скажу, а сам і не доторкнуся до меду, допоки мати не наїсться. А може, мені пощастить знайти яму з картоплею, як Малащиним, хай і з підгнилою, мати напече млинчиків і усі їстимуть уволю…