Я подовгу стояв перед тою репродукцією в дерев'яній, з позолотою рамі. Господи, як заздрив я мальованим дітям, ситим, гарно вбраним, зігрітим світлом, що його випромінював Сталін!
Бо сам Хлопчик жив у іншому світі. Чорному. Чорне, щойно зоране і пробороноване поле за селом. Торішнє картоплянище. Хлопчик бреде грузькою ріллею з рукавцем через плече, опустивши голову, обмацуючи очима кожну глижку землі, кожну заглибину, поки не зачорніє під ногами чорніша од чорнозему гнила торішня картоплинка. Тоді він нагинався, виколупував знахідку із землі, м'яку, мокру, просякнуту гнилизною, клав до рукавчика. Голодний Хлопчик ледве виборсував чоботи із глевкої ріллі, що налипала важкими ковтюхами, але ішов і йшов, бо пообіцяв матері, теж голодній, що назбирає гнилої картоплі на налисники. По той бік товстолісівської полівки уже вишпиговувалася із землі конюшина. Над нею видзвонювали, зависнувши в небі, жайворонки, їхні хрестаті на тлі неба тіні нагадували картоплини, печені, які хлопці ситої позаторішньої осені діставали з вогнища, нанизували на палиці і шпурляли під самісінькі хмари. Від згадок про печену картоплю, розсипчасту, солодку, у хрускотливій скоринці, йому судорожне зводило щелепи, рот наповнювався слиною, а карк на худій шиї смикався, як решето у віялці. Назбирану Хлопчиком гнилу картоплю мати сушила в печі, товкла у ступі, просівала і з чорного, схожого на земний порох, крохмачу пекла на сковороді налисники…
Вони були липкі, смерділи гниллю, але їх можна було їсти.
Ще мати товкла чорну, лляну макуху, клала в горщик, заливала водою і ставила до вогню. Вариво було слизьке, драглисте, як оскряки під носом, але його теж можна було їсти.
Ще мати сушила і товкла кору, додавала просяну полову, якісь висівки з остюками, замішувала, клала на сковороду, пекла на вогні у печі, матаржаник був гіркий, дер горло, каменем лягав у шлунок, але його можна було їсти.
Одного весняного дня Хлопчик плівся зі школи, їсти хотілося все менше, тіло звикало до постійного голоду, але сил меншало, ніби їх хто висмоктував з дня у день, з ночі у ніч. Уже він не грав в апуку, не було снаги бігти, не грав би навіть, якби на Загальний двір прийшла Маня. Він плівся повз клуню, повз комору, повз кузню. Нижче кузні жінки перебирали в кагаті картоплю. Мати гукнула його. Він стояв над розкритою кагатою, дивився на картоплю, наче голодний кіт на мишу. Хлопчик їв би її і сирою, немитою, вгризся б в неї зубами, як у яблуко, аби тільки дозволили. Мати поклала на край кагати три картоплини:
— Возьми у шаньку, мо', Галан не побачить, я прийду, зварю тобі. Хлопчик нагнувся, поклав до шаньки між книг і зошитів картоплини і поплівся далі, через двір. А з контори колгоспу, на узвишші, уже біг і сердито гукав до нього Галан:
— Ану зупинися, малий виродку, я тобі покажу, як колгоспне добро красти!
А може, він не біг, а йшов, ходою "кам'яного гостя". Бо й досі, через півстоліття, я чую за спиною важке гупання його чобіт. Нині асфальтівка до мого Хутора стелеться через колишній Загальний двір. Я приїздив до Чернігова на ювілей районної газетки, у якій вперше надрукувався, і заїхав на якусь годину в село. Попросив шофера зупинитися на тому плацкові, де зупинив мене колись злий окрик Гадана. Вийшов з білої "Волги" у довгім світлім пальті і вже з білою та лисою головою. Майже як герой мого давнішого роману "Спектакль" Ярослав Петруня. Я був, як часто жартую, "широко відомий у своїй сім'ї", а може, і за її межами: мої книги вивчалися у школах і університетах, розцяцькований високими преміями і посадами, і все таке інше. А поруч мене, в болісно пульсуючій уяві моїй, стояв Хлопчик у полотняній, фарбованій у бузині сорочечці, таких самих штанцях, босий, із полотняною шанькою через плече, а в шаньці, біля зошитів та книжечок, — три картоплини, з колгоспної кагати…
Учені люди твердять, що навіть на клітинному рівні наш організм стає іншим кожні шість чи сім років, не пам'ятаю. Але є в людині щось більше, значиміше, аніж її тілесна коробка, те, що залишається у нас незмінним, від першого нашого подиху на землі до останнього. Хай це буде душа, хай це так зветься. Я різко обернувся: Галан виснув над Хлопчиком чорною тінню, чорним привидом, у хромовиках, темному сукняному галіфе і такому ж кітелі, і з лицем — темним. Похнюплений, настраханий, з палаючим від сорому обличчям Хлопчик діставав (по одній) картоплини із шаньки і клав у пригорщі Галана. Я багато що можу зрозуміти і багато вибачити, тому ж таки Талану. Можливо, він справді перейнявся більшовицькими ідеями, вірив у колгосп, у світле майбуття і беріг колективне добро, як своє власне. На підтвердження цього — досить-таки "кіношна" смерть, його прощальні слова. Є й інша версія, яка була поширена серед колишніх петрушан: Галан сам тяг з колгоспу не менше, аніж Іван Дмитренко. На підтвердження цього — хата його, збудована у першому повоєнному році, коли ніхто в селі не будувався, а якщо й будувалися погорільці, то плели стіни з ліси, обтиньковуючи їх глиною. Чимало вдів і віку дожили в тих курятниках.
Але того полювання за голодним Хлопчиком, який ніс у шкільній шаньці три картоплини, ніколи не зможу ані зрозуміти, ані вибачити вгодованому, закутому у чорний мундир галіфетчика Галанові.
Я стояв коло машини, уже сивий, уже похилий, уже витомлений життям, і дивився на ту сцену крізь призму часу, що сплив. Я судив Гадана, від імені нових поколінь. Страшний наш суд нинішній, можливо, не завжди справедливий, ми перекреслюємо, проклинаємо цілу епоху, яка мала і світлі сторінки.
Але дитячі сльози — пекучі сльози. Вони пропалюють нашарування часу і вогняними жаринами падають у наші збурені душі.
Хлопчик, гірко плачучи, поплівся до хати. Галан поступом переможця покрокував до колгоспної кагати, несучи перед себе трофей — три картоплини.
Уже отам, на Загальному дворі, уже отоді, в сорокові роки, а не в мітингові дев'яності, розійшлися назавжди дороги поколінь…
Я пам’ятаю той ранок до найменших дрібниць. Ніби усе відбувалося вчора. Я чомусь спав не на лежанці, як завжди, а на полу. Прокинувся від людського гомону. У вікна червоно зазирало ще соннувате, після ночі, сонце. Посеред хати стояв сам Будьонний — дільничний міліціонер. Будьонним його прозивали за могутню статуру і за довгі, смолисті вуса. Сам він був із сусідньої Чорторийки, але, затримуючись у селі, іноді підночовував у нас, вони з батьком приятелювали. Будьонний підпирав стелю хати міліцейським кашкетом і щось стривожено розказував, ніби дув у найбільшу трубу духового оркестру, такий мав голос. Батько поспіхом натягував, сидячи на краю полу, чоботи, з довгими, вище колін халявами. Знадвору, певно, від корови, зайшла мати, і Будьонний почав усе спочатку: