Нарешті в один із ранків мати сідає за кросна, бере у руку човничка з цівкою, опускає ноги на поножиці, і кросна оживають: опускаються і піднімаються, стрижучи настояне на пахощах льону повітря, ничиниці, стукає бердо, наче настінний годинник, зі скрипом повертається нижнє воротило, йому слухняно відлунює воротило верхнє, а золотистий човник бігає по сизуватій нитяній основі, як сонце по небу, — од вікна, що виходить у двір, до хлівця, з-за якого сонечко сходить, до вікна на задвірок, крізь яке сонечко прощається, вкладаючись спати.
І тче матінка моя біле полотно дня. Що кросна у нашій хаті, з човником-сонцем, — модель світу, а матір за кроснами — богиня світу, я зрозумію значно пізніше, коли на воротило долі моєї нагорнеться багато сувоїв полотна — із прожитих днів, років і десятиліть. Але Хлопчик усе це уже знає. Якщо не знає, то відчуває трепетною дитячою душею.
У класі, здається, четвертому вчитель дасть мені (на одну ніч) брошурку про будову Всесвіту. Я жадібно читатиму її до ранку, на печі, біля каганця на пічному віконці і дізнаюся про усілякі там планети, зорі, галактики і все таке інше. Світ у моїй уяві нарешті розпошириться до безмежжя, безкінечності. Але то уже — в іншому житті. Для Хлопчика ж світ кінечний, облаштований дуже просто, як колесо у возі або жорна у хатці, із жердиною до стелі. Годинник на стіні, з двома ребристими гирями на ланцюжку — і то набагато складніший, таємничіший, аніж світ. Хата. Двір. Город. Хутір. Загальний двір. Над усім тим — небо. Небо десь там, за городами, у полях зустрічається із землею, то і є край світу. І це уже в трохи пізніші роки. А спершу — хата, стріха над хатою, поросла зеленим мохом, а над стріхою — небо, по якому котяться, як колеса по дорозі, сонце та місяць і на якому вночі пасуться, як білі вівці з ягнятами на моріжку, зорі. І усе те, два світи — нижній, хатній, і верхній, небесний — взаємозв'язані невидиме, але міцно, як жорна — жердиною — зі стелею хатки. І домінує світ нижній, земний, не небесний, верхній. Мати вдосвіта запалює в печі — і розвидняється, сонечко викочується на небо, погрітися. Піч вихолодає, і вихолодає небо, вихолодає усе навколо, сонечко лягає спати. Мати тче на кроснах біле полотно — і довшає день. Мати запалює гасову лампу під стелею або каганця на комині — і загоряються в небі зорі. Не було б вітру, якби мати не наказувала щоранку сестрам відкрити верху комині, чорне, у сажі, кружало. Не було б хмар, якби мати не топила в печі чи в лежанці, бо хмари — з диму, який піднімається з димаря нашої хати. Не було б ані місяця, ані сонця, якби їх не змайстрував батько, як він майструє колеса для возів.
Батько робив колеса.
Хата стояла на колесі, по ободові якого небо стрічалося із землею. Люди жили на колесі, як лелеки на в'язі, на вершину якого наштиркнуте колесо. Колесо-сонце котилося по небесах, колесо-місяць у місячні ночі висів над хатою, вози торохкотіли повз нашу хатку на дерев'яних колесах, сотворених батьком. Котилося по небесах крилате колесо, на залізній вежі, водогону вітряного, у Загальному дворі, котилося по небесах і гнало перед себе хмари.
Творив батько у хатці, по той бік сінець, лише на зимові морозні дні перебирався із своїм струментом до хати. Стіни хатки, з одним вікном, на Халявинський шлях, обвішані рубанками, ватерпасами, долотами, стамесками, циркулями, свердлами, від маленьких, у мізинець завтовшки, до свердла-велетня, яким батько просвердлював березові колодки для колісних маточин… Обточивши колодку на верстаті, батько ще теплу од його рук і різака маточину клав в ослін із виїмкою посередині, вимірював її вершню циркулем, розкреслював по дереву хімічним олівцем, послинюючи грифель, і видовбував долотом окопчики для спиць. Спиці батько стругав у хаті, серед зими, коли шибки вікон геть заплющували, навіть серед дня, свої пухнаті вії. Заносив до хати ослона, схожого на гривастого коня, вершникував на ньому, закріпивши між дерев'яних виступів дубового спичака. Довго стругав його та вигладжував, до дзеркального блиску. Під добрий настрій батько садовив Хлопчика перед себе на дерев'яного коня, вкладав у його маленькі долоні руків'я струга, ножак ковзав по твердій деревині, але то були щасливі для Хлопчика хвилини, бо він почувався причетним до творення колеса.
Котилися дні і ночі, докочувалися до весни, вкочувалися у літо. За тепла батько перебирався під хату, де стояла збита з обаполів, на ногах-колодах, колесня. Од вулички їх затуляв бузок, що рясно розрісся під вікном, величезна яблуня-пепенка височіла до піднебесся, розкриливши гілля над колеснею і стріхою хати, над ступою-ножаною біля стіни. Батько вкладав маточину у виїмку посеред колесні і, хекаючи з кожним ударом, вганяв у видовбані ще восени окопчики промені спиць. Найтяжче для батька було — одягти обода, уже з просвердленими віконцями для спиць. Гухкання дерев'яного молота відлунювало від хатньої стіни і стугоном котилося через сад, городи, аж у поля за нашими вишеньками. Нарешті остання спиця затуляла віконце в ободі, випиляні кінці його ручкалися, коло замикалося. Батько, в розхристаній, вогкій від поту полотнянці, переможно виймав колесо з виїмки, ставив на край колесні. Сонце в небі, по той бік густих акацій та розлогих осокорів, було тільки подобою колеса, ясно-жовтого, як материне бурштинове намисто, блідою тінню його. Але ще довго батько прихорошував колесо, пригладжував, пестив стамесочкою, змагаючись із Богом, який сотворив сонце рівненьке, без жодної щербинки, без жодної скабки. Аж тоді опускав колесо на стежку, що бігла вздовж призьби до задвіркових дверей, і казав до Хлопчика: "Коти, сину!" І наставав його час, золота мить для Хлопчика: він котив колесо по стежці і котив сонце по небу, уже розпашіле, червонясте, уже соннувате сонце, котив до золотих воріт його опочивальні. Колесо ховалося у хатку, сонце — у свою господу край неба і край землі, і верталася з поля мати, і корова верталася з паші, мати доїла корову, наливала в кухлика молока просто з дійниці, Хлопчик сидів на ґанку, уже в бузкових сутінках, і пив Хлопчик — сиродій.