З мене реготала вся Яблунівка, цьому Святу сміху кінця— краю не бачилось. Очевидно, так і мало завершитись моє перебування на цій землі обітованій. На цій землі обі— тованій, що родить хліб і любов, котра, як перстень, не має кінця і сильніша смерті. Що родить яблука і щастя, котре, як трясця, кого попаде, того й трясе. Що родить мальви і долю, котра не курка, її решетом не накриєш. А ще на цій землі родить щедро правда й добро, мудрість і розум, честь і відвага. А які тут багаті врожаї щирого сердечного слова збирають, лукавства й сміху, пісень і легенд, ласки й ніжності. А ще ж, звісно, і прислів’їв небачені врожаї! Отих прислів’їв, про які яблунівський люд пророчо каже, що пословиця плодюща й живуща, що пословиця повік не зломиться, що без пословиці не проживеш, що пословицю ні обійти, ні об’їхати, що на пословицю нема ні суда, ні розправи. Пословиця — в своєму краї пророчиця!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТИЙ,
чи не найзагадковіший розділ роману, котрий благополучно наближається до кінця
В небі переморгувалися зорі, наче то розмовляли між собою душі померлих. А може, розмовляли пращури не тільки між собою, а й зі своїми нащадками, нині й прісно живущими на землі? Чумацький Шлях лежав над моєю головою як фатальна стезя вічності, по котрій ішли в давнину, йдуть сьогодні, йтимуть завтра. Здавалось, отак із цієї яблунівської вулички, що пахне курявою, кропивою та блекотою, можна легко ступити на зірчато-грудкуватий Чумацький Шлях, ось варто лишень із вулички вийти в поле, сягнути обрію, а там із обрію — прямісінько в небо!
Та в оце свіже літнє передрання я йшов зовсім не до польового темного обрію, щоб там із путівця ступити на Чумацький Шлях. У цю пору від знахарчиної хати, скрадливо озираючись, я простував безлюдним селом до обійстя грибка маслючка. Дійшовши до його яблуневого саду, я зупинився прислухаючись. Шелепнувши по листю, під ноги впала грушка-лимонка, і я мимоволі здригнувся. Неподалік брехнув пес — і душа моя вступила в п’яти, щоб потім поволеньки, млосно спливати догори. Якась нічна кузька сіла на щоку, й лице моє судомно сіпнулось, наче від удару нечистої сили. Хто б подумав, що так потерпатиму від стра— хїв, так остерігатимусь! А як замишляв це діло, то здавалось: дарма ярма, аби воли були, дарма воли, аби ярма були...
Зважившись, переліз через вориння й опинився в саду. В хаті грибка маслючка не світилось, вікна блимали темними блимаками. Черкнувши по носі, впало яблуко, і я аж присів до землі. Оготавшись, випростався, бо хоч жижки й дрижать, але не годиться накивати п’ятами. З охолодим серцем, навзгинці подибцяв попід гіллям, що ламалось від яблук. Ось нарешті і ясен, під яки^ колись Хома любувався Мартохою, що при місяці походжала в білій сорочці по садку...
Йдучи до садиби грибка маслючка й продираючись через сад, я побоювався, що когось таки застану під ясеном на постаменті, бо святе місце порожнім не буває — ні вдень, ні вночі. Й наче гора з пліч ізсунулась, коли вгледів, що на постаменті в цю глупу пору — нікогісінько!..
Свого духу боячись, я підступив до постаменту і, вкотре подивившись на блимаки темних вікон, по приставленій знизу цеглі обачно здерся вгору. Навпочіпки, навіть не розгинаючись у попереку, примостився на дерев’яній лавчині, що завжди стояла на постаменті — і для Хоми, й для будь-кого з охочих. Лавчина, вистигнувши й змокрівши від нічної роси, холодила сідницю, проте від того холоду я не почувався, як узимку отой Савка у свитці, в котрої чомусь рукавів нема. Від холодної лавчини струмувала дивна сила. Й та сила давала почуватись так, наче я хоч і голий, та в поясі, хоч і голий, та в підв’язках, хоч і голий, зате пи!н— ний. Та сила дедалі випростувала мене на лавчині, вже я сидів рівно, випнувши груди й розгорнувши плечі. Далі та сила звела мене й поставила на постаменті. Вже я почувався отим, що вдома мотузкою хліб ріже, а в городі і те' і се; почувався отим, що хоч у нього куліш, зате на виделці. Так стоячи на постаменті, я дивився звисока, а нічого не бачив, бо здавалось, що зловив зайця за хвіст і вхопив місяця зубами! Ну, думаю, тепер мене і пальцем не торкни, тепер я через губу не плюну, тепер до мене без ломаки ніяка холера ні приступ!
Та хоч стояв під ясеном на чужому постаменті, себто на краденому, й почуття начебто крадені переживав, та й гадки не мав, що може дістатись на горіхи, що буде катюзі по заслузі, що прийде і на пса мороз. І не боявся, що, може, зараз із хати вискочить розгніваний Хома і почне мені березовим пером виписувати не одну іжицю й постарається заслати туди, де козам роги правлять. Бо здавалось, що постамент мій, що ніколи вже звідси не вступлюсь.
Так думаючи, спершу я дерев’янів на чужому постаменті, гордо склавши руки на грудях, дивлячись перед собою й нічого не бачачи. Далі наче вже на суху глину обернувся, котра не може розповзатись по боках так, як мокра. А вже потім наче гранітним став: руки-ноги гранітні, груди гранітні, голова й очі в голові гранітні, а ще ж думки та почуття гранітні. Швидше всього, що з житомирського граніту, із якого в Яблунівці та по довколишніх селах рубають і тешуть пам’ятники. В грудях моїх чулось гранітне серце, а по гранітних жилах текла, звісно, гранітна кров. І ноги мої гранітні поприростали до цегляного постаменту, зведеного з цегли колгоспом "Барвінок" під майбутній пам’ятник старшому куди пошлють, і з підошов моїх ніг у цегляний постамент, здавалось, попроростало рясне гранітне коріння. Я вже так приріс, так укоренився, що не схитнула б ніяка буря, ніякі історичні катаклізми не схитнули б, не вирвали б, не зруйнували б. І вже в моїй гранітній голові снувались гранітні честолюбні мрії, як упродовж багатьох майбутніх років до моєї гранітної замисленої постаті приходять прочани-подорожани, щоб схилитись шанобливо, щоб прочитати гранітну мудрість у моєму гранітному погляді, щоб відчути гранітне благословення моєї гранітної душі. Авжеж, приходитимуть, аби нести по землі живі легенди про мою гранітну велич, аби завжди відчувати на собі гранітну жив— лющість мого гранітного благословення.
Так мені з доброго дива міркувалось на чужому постаменті, бо, либонь, тільки на постаменті можуть навідувати людину такі думки, мріяння, візії. Чи то пак — не людину навідувати, а пам’ятник, причому пам’ятник не рукотворний, а живий, що зі своєї доброї волі обернувся на граніт.