Відпочиваючи, я примостився горизнак на дерев’яному тапчані, застеленому барвистою веретою, і дивився в низьку стелю. Стеля також була розмальована квітами, в’юнилася стеблами, зеленіла вибагливим гнутим листям. Втупившись угору, я дивився так довго, що в якийсь мент стеля вже видалася склепінчастим небом, а квітки обернулись на зорі. Тільки ці зорі, світячись не крижаним мерехтінням, а теплою барвистістю червоних, жовтих, коричневих та блакитних пелюсток, складали якісь не відомі мені сузір’я, гуртувались у незнайомі галактичні світи, простирались поміж двох немащених дубових сволоків шляхом, що, можливо, нагадував Чумацький Шлях. Повіки склепились від утоми, але навіть через заплющені повіки мені бачилась картина дивна й несподівана. Мовби квіти, намальовані на стінах і на стелі, зненацька стали рухатись. Так у прозорому осінньому повітрі перелітають перші сніжинки, боязкі й тихі, звістуючи майбутню хурделицю. Та ось квітки за— пальніше затріпотіли пелюстками, хмаркою стали кружляти кругом, і ця хмара світилась усіма кольорами веселки, барвами казкової жар-птиці.
Враз квіткова хурделиця пропала, й коли я розплющив очі, то мальовані квіти, як і раніше, палахкотіли на стінах і на стелі. Крім того, на куценькому, побіленому вапном шнурі горіла електрична лампочка, яку я у напівсні ввімкнути не міг.
Відчуваючи холодок на спині, я різко звівся з дерев’яного тапчана.
В порозі, торкаючись гострим плечем одвірка, стояв гітлерівський офіцер.
У добре пригнаному кітелі зі свастикою на грудях і з дубовим листям у петлицях, у високих лакованих чоботях, над якими роздимались розтруби галіфе, цей німець-фа— шист, ледь насунувши на веснянкуватий лоб зеленого кашкета з високим околишем, не так дивився, як лляв світло погляду. А погляд світлих, мов акацієвий цвіт, очей скидався на свічення підпаленого спирту, який погойдується блідим вінчиком, погрожуючи смертельним опіком.
Тут би хто хоч розгубився, тим більше, що в пам’яті були свіжі картини приголомшливих зустрічей то з дикими ординцями, то з вільними козаками на просторах колгоспних лугів за Яблунівкою. Отож я задерев’янів, шнуркуючи очима по долівці та кутках у пошуку дрючка чи сокири, бо коли зі мною жартують, то дуже недотепно, а коли насправді?.. Може, саме в Яблунівці відбуваються незрозумілі аномалії з часом, тут змішується минуле з сьогоденням і з майбутнім. Ординці! Козаки! Та й, коли поміркувати, роман Хоми Прищепи "Позичений чоловік" теж із цих явищ, бо надто вже автор випередив свою епоху!
В одній руці гітлерівський офіцер тримав зброю, це був пістолет "вальтер" а в другій — шахівницю. Навіть на відстані від нього віяло чужинецькими парфумами й запахами — такі я чув од окупантів під час минулої війни. Галю— цинація чи явина? Я вщипнув себе непомітно за стегно й відчув біль. Таки не галюцинація, таки з плоті й нервів, а як дивиться, як дивиться! Хоче розчавити поглядом, наче танком.
Рівно тримаючись, наче багнета ковтнув, офіцер ступив крок-другий і спинився коло столу. Шахівниця лягла на скатертину, а поряд чорним круком ліг "вальтер". Непроханий гість підсунув стару клишоногу табуретку, сів.
Хто він, звідки? А може, це витівки яблунівського майстра магічного реалізму Хоми Прищепи? Дивак і характерник, гуманіст і пройдисвіт, ловкач і народний умілець, джигун і мудрець — ну ж нічогісінько йому не чуже, всьому навстіж одчинена його натура, то хіба йому важко спромогтись на отакий жарт-каламбур? Але ж і страшнуватий гумор, коли це й справді гумор.
Офіцер зняв чорні лайкові рукавички, поклав на підвіконні, а вже потім заходився розставляти фігури на шахівниці. За цей час не подивився на мене жодного разу. Коли нарешті білі та чорні вишикувались двома ворожими лавами, гітлерівець підвів голову — и холодна крига його очей спалахнула так, начебто факнуло полум’ям підпаленого спирту. Одвів од себе ліву руку, вдавано люб’язним жестом запрошуючи мене за шахівницю, й тонкі, мов павутинка, кутики його уст здригнулися від усмішки, яка так і не народилась на білому мармурі обличчя. А що я першої миті не втямив значення того жесту, закам’янівши на тапчані, він пригасив на устах натяк на усмішку й повільним красномовним рухом поклав праву руку на пістолет "вальтер".
Я мусив примиритися з наругою над своєю особою, бо хіба під дулом пістолета й під страхом смерті не сядеш грати в шахи? Здається, один із героїв безсмертного Миколи Гоголя грав у карти із самою панею смертю, а в костомахи з-за кістлявих плечей виглядала коса. Що ж, змінилися часи—змінились і знаряддя вбивства: в другій половині двадцятого століття було б технічним нонсенсом одубіти від коси, а не від пістолета...
Вибравши білі фігури, гітлерівець зробив хід королівським пішаком.
Не задумуючись, я так само походив пішаком від короля.
Очевидно, він сподівався на перевагу вже в дебютній стадії партії, проте позиція утворилась рівна. Ще б пак! З дитинства я, може, кохався не так на грі в шахи, як на шаховій літературі. Перечитав усе, що тільки міг дістати про цю древню і мудру гру. Знав про всіх видатних гросмейстерів, серед яких найдужче захоплювався Капабланкою, звісно, й потроху грав — на уроках у школі, на лекціях в інституті, на роботі у видавництві. Значного якісного скачка моє шахове вміння зазнало в редакціях молодіжних газет, де інколи доводилось просиджувати за шахівницею до півночі, коли чергував у друкарні й вихід газети затримувався в зв’язку з важливим повідомленням телеграфного агентства. Тоді грали без фори і з форою, без цейтноту і в цейтноті...
Й раптом я очам своїм не повірив: чи то загавившись, чи то недооцінивши позицію, гітлерівець оддавав туру за слона, втрачаючи якість! Серце моє застукотіло в грудях, мов горобенятко в жмені, та я вирішив не квапитися, а докладніше проаналізувати ситуацію.
І раптом зловив на собі прямий, як удар прикладом, погляд гітлерівця. Погляд виражав таку непримиренну жорстокість, що я мав зіщулитись, уклякнути, обернутись на чортійщо. Він помітив свій прорахунок. Дрібні бісеринки поту виступили на його переніссі.
І пещена рука, всіяна рудим волоссячком, з повільною й погрозливою рішучістю лягла на "вальтера", пучки пальців стали вигравати якийсь марш "третього рейху". Отже, захищаючи туру, офіцер міг розрядити всю обойму в свого суперника, тобто в мене. З калейдоскопічною швидкістю перед моїм внутрішнім зором промайнули картини дитинства, отроцтва, юності, майнуло перелякане обличчя дружини; згадався потоп із роману Хоми Прищепи "Позичений чоловік"; чітко у вухах пролунала фраза Джона Стейн— бека, сказана коло річкового вокзалу в Києві: "На коника з такими очима я б не ризикнув сісти..."