— Одчинись, Хомо,— покликала з сіней,— бо не таке ти гречане, щоб аж репатись. Нехай книш, аби не паляниця,
нехай твого батька журавлі, а мого чаплі!
РО3ДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,
де йдеться про підозрілі наміри західнонімецького телебачення, а також про смертоносний тропічний ураган, який своїм назвиськом завдячує світовій славі яблунівського колгоспника
Автор цих рядків не шахрай, щоб махлювати картами в грі, він не вміє ні пересмикувати, ні грати крапленими. Проте, ведучи свою розповідь про Яблунівку та про Хому Прищепу, йому так і кортить пересмикувати деякими епізодами, міняючи їхню послідовність у часі. Цим шахрайським прийомом автор намагається досягнути певного ефекту, а чи досягнуто цього певного ефекту — судити не йому.
Отже, тепер автор вважає за потрібне розказати про одну з численних зустрічей із Хомою Прищепою, яка тоді пройшла без свідків, та тепер, надавши гласності, кортить до сану свідків цієї зустрічі і розмови возвести всіх шанувальників і почитальників старшого куди пошлють із колгоспу "Барвінок". Розмова наша відбулась по гарячих слідах після того, як на правлінні яблунівського колгоспу дуже палко дебатувалось питання: дозволити чи не дозволити західнонімецькому телебаченню спорудити новітній телецентр на околиці села. Телецентр, обладнаний найсучаснішою технікою, мав повністю зосередитись на житті і діяльності Хоми Прищепи, який на цей час став найпопуляр— нішою постаттю в Західній Європі. З популярністю Хоми не могли сперечатись ні прем’єр-міністри й президенти, ні королі мила й жувальної гумки, ні кінозірки й найвродли— віші жінки легкої поведінки. Бум навколо імені Хоми Прищепи сягнув, либонь, свого апогею. Отож західнонімецьке телебачення, сподіваючись неабияк погріти руки на популярності яблунівського колгоспника, хотіло вести щохвилинний, щогодинний, щодобовий живий репортаж (через окремий канал, спеціально виділений для цієї мети). Живий репортаж мав знайомити європейських телеглядачів усіх вікових і соціальних цензів із усіма аспектами життя старшого куди пошлють. Телекамери мали супроводжувати Хому на обійсті, на фермі, в магазині, в буфеті; за сніданком, за обідом і за вечерею; тверезого й напідпитку; в гуморі й без гумору; у любощах і сварках з Мартохою; на колгоспних зборах і з рибальською вудочкою коло ставу. Програма не мала ніяких обмежень і вже наперед широко рекламувалась у шпрінгерівській пресі.
Західнонімецьке телебачення начебто заручилось принциповою згодою керівників нашого обласного телебачення, і, либонь, скоро в Яблунівці вже б виріс телевізійний комплекс, якби не правління яблунівського колгоспу "Барвінок" і виступ на цьому правлінні доярки Христі Борозенної. Так, отієї доярки Христі, яка колись свого синочка назвала Хомою Хомовичем на честь старшого куди пошлють. Христя сказала на правлінні, що не допустить, аби наш яблунівець, її сучасник, та став телеідолом західної публіки. Мовляв, хай продукують своїх ідолів, раз у них такі звичаї, а Хому Прищепу відпускати в ідоли не слід. Бо візьмуть в ідоли, авжеж, чому не взяти такого працьовитого колгоспника, а якщо назад із ідолів відпускати не захочуть? Тоді великих моральних збитків зазнає не тільки сам Хома, а й весь колгосп "Барвінок", бо Хома був і зостається членом колгоспу. Христя говорила так зворушливо, з таким уболіванням, що правління, яке вже хиталося туди-сюди, одностайно стало на її бік, а відтак західнонімецькому телебаченню було відмовлено не тільки на сьогодні, а й на століття вперед.
Розмова наша відбувалась тоді, коли весь світ оповіщено про засідання правління колгоспу "Барвінок" і про виступ доярки Христі Борозенної. Всілякі "радіоголоси" зчинили вакханалію, звинувачуючи яблунівську доярку в зневазі до прав людини. Група американських сенаторів виступила з заявою, начебто правління колгоспу "Барвінок" своїм рішенням порушує хельсінкські угоди, підписані Радянським Союзом.
Звісно, Хома Прищепа, розмовляючи зі мною, почувався знервованим і вкрай стомленим. Почуваючись так-сяк, на— косяк, не по-людськи, він зовні скидався чи то на скрипуче дерево, яке має довго жити, чи то на скрипуче колесо, яке має довго їздити. І, дивлячись на нього, чомусь кортіло сказати, що череп’я живе довше, ніж цілий посуд, отож із розбитою душею теж можна сто літ протягнути.
Западав сизий, мов голубине крило, вечір. Ми сиділи в хаті, і в одчинене вікно хвилею плинув запах м’яти. Сад уже одцвів, і над верхівками яблунь світилась апельсинова шкурочка місяця. Трагічний смуток, вселенська скорбота повили круте чоло Хоми Прищепи, надаючи йому того незабутнього виразу, який він мав, сидячи на цегляному постаменті, в день першої нашої зустрічі.
— Слава зрідні неславі,— говорив Хома, п’ючи дрібними ковтками каву, заварену по-турецьки.— Слава — це ярмо. якому ти й належиш, а не собі. Всі, що прагнуть слави, насправді прагнуть рабства, уярмлення. Слава — це чорт, який завжди чортом буде, з яким і не треба змагатись і з якого ніколи не буде солодкого м’яса. Так, слава — це смалений дідько, який із пекла родом, який горами перевертає, який ніколи ніякому богові не молиться!
Говорив Хома розмисливо, зважуючи кожне слово, й подеколи здавалось, що ті слова сходять на його опуклому чолі, мов яровина в полі.
— Домагатися слави — це свідомо запродати чортові душу. Слава крутить людиною, мов чорт дорогою, слава так вириває людське коріння, як ото чорт гречку рве з корінням на перевесло!
Говорив, наче кайлом рубав граніт у кар’єрі, й мені не могла не сподобатись його афористичність, яка, либонь, була зрідні афористичності самого чорта, якби він тут появився й раптом заговорив.
— Я ніколи не понесу свого таланту на європейські ідеологічні смітники, бо, як говориться, не видали попа в боярах — і ніколи не побачать, і вже не поможе тут отим підбрехачам ні кропило, ні кадило. Бо для мого славолюбства вистачає поки що отого постамента під ясеном, де я можу посидіти тоді, коли замандюриться. Бо годі з мене музею, з такою любов’ю доглянутого Мартохою. Не продамся ніякому телебаченню, навіть якби вели прямі репортажі на Місяць.
І Хома кивнув головою на апельсинову шкурочку місяця, що сяяв над садом. Уловивши в моїх очах сумнів чи недовіру, він скривився так, як міг би скривитись парубок, що надумав півнячим гребенем розчесати густого, як жито колосистеє, чуба — і ніяк не розчеше!