"А якщо, таки піти, га, безпечніше піти, ніж не піти?"
Марко Субота вибрьохався з лепехи та очеретів до села, а тут на околиці, на белебні, й Лукіїне гніздо старе-престаре: ото війнула б вітром добра буря — та й завіяла б у світи, що сліду не знайдеш.
Понипав обійстям, заглянув до хати, яка ніколи не зачинялася,— пустка. Де ти, бабо, ходиш, що тебе нема? Сама вештаєшся, а кавалерів принаджуєш, ха-ха. Просила пособи-ти з дверми на погрібнику, бо повалялися. Авжеж, повалялися, але навіщо ж їх лагодити? Просила попідбивати щаблі на драбині, бо й на горище не залізе. Еге ж, потрощена драбина стоїть під хлівцем, але навіщо тобі, бабо, ціла драбина? И корито справді без держака, треба прибити. І навіщо ти, бабо, тримаєш кабана, коли зубів нема, щоб свиняче м’ясо
жувати?.. І ще всякої чоловічої роботи повно в хаті й коло хати. Покликала — ось він і прийшов.
"А могорич у тебе є, щоб замогоричити?"
Вже не вперше баба Лукія кликала, вже не вперше приходив пособляти. Знав, де в неї лежить і сокира, й молоток, і струганок, і цвяхи, бо таки тримала інструмент. Раніше, за молодості, сама й лагодила що слід, але спливла її сила.
Ха, й чому в селі кажуть, що бабу Лукію проклято, що весь її рід проклято? Коли й ким? За віщо?
Заходився порядкувати, очікуючи на хазяйку.
Марко Субота багатьом отак помагав у Заливанщині. Поховавши жінку, що вмерла від сухот, жив самотиною, ходив по таких от бабах, як Лукія. Кому вже ніхто не поможе, а тільки він, коли йому чаркою та закускою віддячити. Були такі, що й не просили, то сам навідувався, бо знав, що чекають. І, звісно, по всіх тих своїх походеньках вислуховував балачки, бо якій бабі не кортить вибалакатися — слухають тебе чи не слухають.
Добре увихався з сокирою, а Лукії все не було.
"Чи ти думаєш, бабо, що я пороблю всю роботу — й піду собі з обійстя, навіть доброго слова не почувши?"
І раптом — сокира випала йому з рук.
Хто відає, чому випала, а тільки випала.
Марко Субота поглянув на сокиру, що, світячи лезом, лежала на спориші біля його ніг. Далі поглянув на хату, що підсліпуватими вікнами наче підглядала за ним. І поглянув на хлівець, що роздзяпився відчиненими дверми, й на погрібник, біля якого начепив дверцята на завіси.
Все тут наче підглядало за Марком Суботою. Баби Лукії не було, та наче її загадкова темна душа дивилася звідусюди— й запам'ятовувала кожен його порух, кожен його позирк.
І в пам’яті йому постало, як сидів у бузині з бляшанкою черв’яків, як зовсім близько, за спиною, шкабарчали — б’ючись, борючись, змагаючись — голоси: Лукіїн та Македона Хруща. І недавній страх повернувся до нього... То ти Гриць-ковою ручкою писав по стіні, кров’ю писав... Марко Субота на хатньому причілку схопив свою торбу з рибою — й гайда з двору.
Тепер здумалося тільки про одне: аби ніхто не побачив.
Аби ніхто не побачив, а найперше — Македон Хрущ, бо тоді неодмінно в нього закрадеться підозра. Закрадеться підозра, що неспроста внадився до баби Лукії, вивідує, вивідує... Людоньки, а він же нічогісінько не вивідує! А він же просто прийшов пособити по хазяйству самотній бабі. Хоч у неї і син — голова колгоспу, але ж дивиться за колгоспом, а не за матір’ю, до материнського обійстя в сина руки не доходять. І нічого не вивідує, і вивідувати не хоче, еге ж, еге ж, бо коли подумати — баба Лукія багато знає, про всіх може розказати, про все розкаже. Бо заговорила. Бо дар мови повернувся. Але не потрібен Маркові Суботі бабин дар. Краще б ти, бабо, мовчала, як мовчала, то нікому не було б клопоту. І тому ж самому Македонові Хрущеві не було клопоту, хоч і нікчемний він чоловік, адже сказано — сусід.
"Не хочу я, бабо Лукіе, твого могоричу, не хочу, ой не хочу!"
Чорний кудлатий собака, рвучись із ланцюга, так завзято гавкав, що було чути, либонь, на всю Заливанщину.
Ставши в воротях, Наталя Семенівна поглядала то на клятого пса, то на вікна, сподіваючись, що хазяїн таки вийде, адже собака немарно старається. Зрештою, на вікні здригнулася біла фіранка, з-за фіранки виглянуло одутлувате, цеглистої барви обличчя з картоплиною приплюснутого носа.
— Ну й сторожа маєте! —* мовила до хазяїна, коли нарешті 'з’явився на ганку.— Здається, раніше не було, недавно розстаралися, Македоне Омеляновичу?
Хазяїн мовчки й похмуро дивився на гостю.
— Так дивитеся, наче не впізнаєте,— дорікнула.
— Впізнаю,— озвався непривітно.
— Сердитого сторожа маєте!
—■ Лише гавкає, але не клятий... А ваша вівчарка — най-клятіша в селі...
І, дивився понуро, наче в його душі сльотило, мрячило. Наче ждав, що гостя повернеться — й піде своєю дорогою.
— Я по ділу до вас, запрошуйте до хати.
— По якому ділу?
— А в хаті взнаєте, не тримайте надворі.
То що йому зоставалося чинити? Рухом руки запросив, щоб заходила, та вона чомусь не зрозуміла того руху, ждала, коли словом озветься.
— Заходьте, якщо по ділу.
Зайшовши до хати, Наталя Семенівна силувано всміхнулася до хазяїна, що завмер у порозі:
—. А ви чому не заходите в свою хату?
Похмуро пройшов до столу, а вона, зітхнувши, сіла на стільці біля вікна.
— А діло в мене таке...
Македон Хрущ забрав зі столу свої руки, бо раптом затремтіли, й сховав під столом.
— Знаєте, Македоне Омеляновичу, я потроху дописую до
нашої районної газети. Пишу про колгосп наш, про людей наших, аби про них знали не тільки вдома, а й по всіх усю-дах, бо варті шани та слави. А тут редакція попросила написати про зразкового сім’янина, про справжнього батька, якого можна поставити за приклад. І ось я поміркувала, що й шукати довго та далеко не треба, що ви — достойна кандидатура. Знаю все давно, але хотілося б дещо поновити в пам’яті.
Цеглисте обличчя в Македона Хруща запавутинилося-сту-маніло. Поворухнув губами, наче немовлене слово пережовував.
— Скільки у вас дітей, п’ятеро? І всі в люди повиходили, всі поставали достойними громадянами, приносять користь суспільству. Антон Македонович працює у Вінниці хірургом* врятував не одне людське життя, і діти в нього славні. Василь Македонович широко знаний як металург, має не одну високу державну нагороду. Тихін Македонович у самому Києві, в науці його слово не останнє, прославив нашу Заливанщину не тільки на Україні, а, вважай, у всьому світі. Йосип Македонович служить в армії, дослужився до полковника, так? Ілько Македонович і картини малює, і в кіно знімається, і вірші пише, і музику складає, ото вже обдарований, ото вже талановитий! Це тільки діти, ваші сини. Але ж у синів є ще свої сини та дочки, й вони також повиходили в люди, й вони також не пасуть останніх. Ось мені хотілося б почути про ваших онуків, де живуть, які їхні успіхи.