— Тож і мій син, Лукіє... То я тобі колись за селом зав’язав спідницю на голові, коли ти спала.
Авжеж, вона почула, та не було здоров’я метнутись до нього, вчепитися пазурами, всадити зуби йому в шию.
А що йому здалося, наче вона не дочула, то повторив:
— То мій Степан, а ти й не знала.
Зрештою, Лукія не так сповзла з ліжка, як звалилася на коліна, і вже з долівки тяглася немічними руками до нього.
— Тому й плачу, а ти кажеш — брехливі сльози.
Йому хотілося долонею погладити її по сивій голові, сам жаль простягав його руку до Лукії, але вона шелестіла ше-потом-воланням:
— Убивця... Проклинаю...
Мовби й не чув її лайки-прокльону, все тягнувся до неї дрижачою рукою — і водночас чи не дотягувався, чи боявся дотягнутися.
— Я ж і не знала й не здогадувалася... Проклинаю, проклинаю.
—і Я раніше не признавався, а тепер от можна.
— Ой не можна ж, не доожна... Господи, й за що так тяжко покарав мене?
— Мене покарав господь, Лукіє.
— Тебе покарав, бо є за що... А мене за що? А Степана за що?
— Може, хоч тепер помиримося, коли Степана вже нема?
— Щоб я з тобою помирилася? Вбивця ти, вбивця... Про одне тепер бога молю — щоб їебе покарав, щоб і плоду твого ніде не було на землі.
Македонова рука вже не тягнулася до Лукії, мертвою жердиною повисла вздовж тіла.
— Е-е, Лукіє, не проклинай так тяжко. Хіба діти в чомусь винуваті? Не винуваті діти, хай не знають твоїх проклять.
— Щоб і найдрібніший плід твій усох, щоб кореня по тобі не залишилося, каїне, іроде ти проклятий.
— А в мене ж іще є сини, живі, багато синів, і внуки,— сказав Македон Хрущ.— Залишиться коріння, залишиться.
—■ Всохне,— ледве спромоглася на ненависть у голосі.
І тоді він ощирився:
— А від тебе таки сліду не зостанеться, господи прости.
— Каїн...
І коліньми посунулась по долівці, й постаттю подалась до Македона, прагнучи вхопитися за ненависного свого ворога, аж він сахнувся.
— И зовсім повередилася умом!
А вона заквилила-затужила:
— Степаночку, кровинко моя!
Македон Хрущ, увібравши голову в плечі, позадкував до порога, і Лукіїн зболілий голос краяв його душу гострим ножем.
Через якийсь час вона стала навкарачки, а потім сп’ялася й на ноги. Тримаючись за лежанку, за припік, за піч, за стіну, дочалапала до порога. Тут перепочила, бо геть зохляла. Далі, пустившись одвірка, вибралася в сіни і, хапаючись долонями за сіни, придибцяла до дверей. Потягнула за клямку, але двері не відчинилися. Невже й зовсім знесиліла? Перепочила з заплющеними очима, а потім уже обома руками смикнула за клямку, тягнучи двері на себе.
Але двері не піддалися.
Двері було зачинено знадвору.
Виття йому рвалося з грудей.
Від виття-скімлення сіпалися губи, корчилися, пінилося, і в біло-сірій піні спалахували криваві цятки. Начебто чоловік чи то сам себе згризав якимось дивом, чи то в його нутрі сидів звір, і тому звірові треба ж було гамувати невтоленний голод. І він гриз та гриз нутрощі, гриз із гарчанням, із виттям, яке ото виривалося на волю, аж зуби цокотіли дрібно.
Іноді хаменався, стуляв рота, й тоді виття-скімлення на якийсь час втихало. Та чи можна приборкати всередині голодного звіра, який їсть твоє нутро? Приборкати не можна, отож голодний звір знову брався гризти й гризти, виття-скімлення знову рвалося на волю.
В хаті задихався, наче хата зусібіч душила стінами, стелею, дверима, тому-то взяв у коморі надпиту трьохлітрову банку горілки,, сала та хліба, сховав до лозинового коша — й подався геть.
Переборюючи виття-скімлення, бубонів сам до себе:
— Мої діти — це мої діти. Степана вже нема, земля йому пухом, пом’яну. Хоч і секретний син, а таки син. Такий секретний, що й мати не знала, від кого в неї Степан. І нащо сказав? Бо дурне серце заплакало, тому й сказав. Либонь, не слід було казати, але не вберігся, підвело дурне серце. Степана взяла смерть, а решта ще мої, і я не віддам їх нікому. Тільки ж Лукія ото... Лукія заповзялася звести мій рід і плід, щоб насіння не було. Маю тепер стерегтися Лукії, маю хлопців своїх від неї охоронити. Бо в чомусь винен Антон чи Василь? А винний Тихін чи Йосип? Ілько не винен, то чому потерпати мають? За кого? За дурний батьків розум? Не дам і волосинці впасти з їхньої голови.
Човгав за село, бо там на болотах ще раніше побачив Марка Суботу.
Сонце хилилося з полудня, в небі — хай би тобі хмаринка, страшна спека вже стояла не перший тиждень. Земля просила дощу, а дощу не було. Хай би линула злива, хай би й жнива перебила на якийсь день-другий, бо однаково перестоя-ний колос стікав сухим зерном додолу! Заливанщина зів’яла й посивіла від куряви, а вода в криницях ген-ген повідступала, ■поблискуючи смужками-кружальцями на самому дні.
Марко Субота ще зоддалеки побачив Македона Хруща й надумав пригнутися в очереті, де хваткою скородив багнисту воду, виловлюючи всякий рибний дріб’язок, який тільки попадався собі на лихо. Авжеж, краще отак навпочіпки пересидіти в очереті, хай і комарі трохи погризуть, ніж зустрічатися з Македоном. Страх у душі сам де й не брався, коли доводилося здибатися з Македоном. І не тільки страх, а й млосний відчай, наче страшнішого чоловіка й не було в За-ливанщині.
— Марку! — долинуло.
Згорбившись, і далі сидів у очереті, нашорошивши вуха. І як йому вдалося побачити? Має очі, що й крізь землю бачать. Гаразд, крикнув — та й геть подався, бо ж не полізе сюди, в затхлу твань.
— Марку, суча твоя душа!
Еге ж, так моя суча душа й побіжить зараз до тебе на поклін!
— Та як ти втопився там, то я тебе зараз витягну з драговини!
Марко Субота й сам нестямився, як ноги його випросталися, і він вигулькнув несподівано в очереті неподалік від берега.
— Не втонув? То йди-но сюди й неси рибу.
Македон, сапко дихаючи, понуро спідлоба дивився, як той суне через берег і лепеху.
— Я до тебе в гості, а ти втопився в багні.
— В гості? —1 промимрив Марко Субота.
— І не з порожніми руками, бачиш... Голова колгоспу ж помер, чув? Чув. Давай пом’янемо чоловіка.— 3 коша дістав горілку, налив у гранчасту склянку.— Я вже пом’янув, а тепер і ти пом’яни.
— Та я...— збаранів од такої балачки Марко Субота.— А коли похорон?
— Завтра похорон. А вчора й сьогодні з’їжджаються родичі, хоч не так і багато в нього родичів. Але ж який чоловік був! Район приїде. Область приїде. Ховатимуть із таким по-чотом, із яким у Заливанщині ще нікого не ховали.