Гревс (показуючи фото). Чому ви не побачили цієї правди?
Хауорд. Я дивився весь час їм у очі. Слухав їхні думки. Я не помітив на них нічого старого й зношеного. Навпаки, містер Блейк видався мені серед них брудним шарпаком... людською слизотою... Мені було навіть соромно за нього. Мені й зараз соромно за цю скотину.
Блейк. Містер Хауорд!
Гревс. Містер Блейк!
Блейк. Иес, сер!
Гревс. Містер Блейк, передайте містеру Хауорду, котрий стоїть переді мною, що він може пакувати чемодани й забиратися до біса в Будапешт. Ось наказ про його переведення.
Хауорд. Иес. Містер Блейк, передайте містеру Гревсу, що я, по-перше, поїду куди захочу, по-друге, що він може вважати себе удареним по фізіономії. (Виходить).
Г р е в с. Я?.. Е-ей! Я випускаю вам у потилицю обойму! Чуєте? Вона вас дістане скрізь! Навіть у Вашінгтоні теж! Будь ласка, я там приготував для вас тисячу сюрпризів!
Хауорд (спинившись у дверях, обертається). Містер Блейк. Я забув ще плюнути йому в пику. Пліз.
Од цієї фрази Хауорда секретар посольства завив. Але його ворог уже грюкнув дверима. Відповісти було нікому, до того ж, нічого не спадало на думку, що могло б перекрити одержану образу. Увесь налитий кров'ю, з виряченими очима, він буквально божеволів од злості. В цю секунду його попросили до посла, і майже цієї миті він уже входив у кабінет посла з найспокійнішою милою усмішкою, що становила, здавалося, постійну і невід'ємну дипломатичну частку його душі.
— Департамент прийняв нову ухвалу щодо Хауорда,— сказав посол.
?
— Він повертається до Вашінгтона.
— О сер. В департаменті сидять великого розуму люди. Це останній рузвельтівський ставленик у Москві.— Догідлива стандартна посмішка не залишала Гревса.
Хауорд іде, збурений гнівом. В холі зустрічається з завжди квапливим Марроу.
— Хелло, Хауорд! Ну, як ви себе почуваєте після поїздки? Доповіді ще не читав. Одним тільки оком. Є місця разючі! Тільки трошки треба...
— Я нічого не розумію в нашому домі.
— Милий мій, ви тільки... Абсолютно все буде ол райт... Поспішаю до посла. (Цілком інтимно, напівпошепки, з наймилішою усмішкою). Ох, ці генерали... (Зникає в кабінеті посла).
Скотт (побачивши Марроу). Хауорд виїде в Ва-шінгтон.
Марроу. Так? Якщо тільки не втече до комуністів. Страшна людина,— я говорю вже про це три роки. Скотт. Приготуйте всі матеріали для суду.
— Так, сер. Я також гадав би, що два свідки обвинувачення від посольства...
— Кого ви маєте на увазі послати?
— Мм... лікар Уїнчелл потребує відпустки і, можливо, Анна Бедфорд... Дочка фермера. Як ви помітили, дуже мила. Надзвичайно вигідна для інтерв'ю кінохроніки. Одразу викликає симпатію й довір'я. Взагалі тут можна багато придумати. До речі, в неї померла мати. Сьогодні одержав телеграму.
— Ви їй повідомили?
— Поки що ні.
Входить секретар. Доповідає, що прийшов містер Стід.
— Нехай зайде.
— Пане посол! Я вважаю за свій обов'язок...— Заступник начальника відділу інформації Дуглас Стід, що допіру ввійшов, дуже хвилювався.— ...Прошу вас вислухати мене.
— Будь ласка.
— Я вважаю містера Хауорда людиною об'єктивною, це по-перше.
— Ви його заступник?
— Так... А по-друге...
— На жаль, не можу вважати за потрібне ні вислуховувати вас, ні відповідати вам. Я сьогодні скасував вашу посаду.
В холі Арманд Хауорд зустрів Анну Бедфорд. Сіли за столиком коло самого вікна. На столику американські журнали.
Хауорд. Який я був дурень! Я наївно вірив, що посланий... сюди для зміцнення культурних зв'язків між великими народами... Все — димова завіса!
Анна Бедфорд. Часом мені здається, що цей будинок вибухне од ненависті й брехні.
Хауорд. Чорт його бери!
АннаБедфорд. Помічаєте, як ми стаємо схожі на німецьких фашистів? Весь цей стиль, методика... Ненавидимо росіян. Ненавидимо одне одного. Всі нещасливі.
Хауорд. Всі ждуть чогось.
Анна Бедфорд. У нас немає позитивної мети. Я це зрозуміла.
Хауорд. Америку відкрила. Звичайно. Є жадоба війни, і ми гамуємо її кров'ю, кидаємо греків на греків, арабів на арабів, Китай на Китай, і ця ганьба на Балканах,— це ж наша робота!
Анна Бедфорд. Що буде?
Хауорд. Не думайте про це, Анно.
Анна Бедфорд. Про що ж думати?
Хауорд. Хай вони западуться.
Анна Бедфорд. Я не можу не думати. Вже я очей не можу заплющити.
Хауорд. Дорога моя, в який величезний світ питань ви поринаєте. Вони задушать вас. Знищать милу безтурботність вашого погляду.
Анна Бедфорд. Кому потрібна ця безтурботність!
Хауорд. Мені... Анно, чи вам не здається, що ми могли б удвох виїхати звідси?
— Куди?
— Давайте подумаємо...
— Ні. Від цих питань уже не втечеш.
— Так.
Анна Бедфорд. Це наша дійсність. Це сила речей, котра нас створила і яку ми творимо... Ви помітили, як світ почав ненавидіти нас? Скажіть, чому нас не любить світ? Це ж правда?
Хауорд. Тому що немає в нас любові до світу. Все — торгівля. Торговці ми.
Анна Бедфорд. Торговці і слуги торговців. Коли в колгоспі...
Повернувшись від посла в свій кабінет, Марроу підійшов до столу і ввімкнув апарат. Записується голос Анни Бедфорд: "...Давали нам запитання, я згоряла...".
Голос Хауорд а. Не треба. Давайте вип'ємо, чи що.
Голос Анни. Не хочу. Не треба. Невже ви не бачите, що те, про що я думаю, про що питаю себе і всіх навколо...
За столиком коло вікна Анна Бедфорд і Хауорд:
— ...Це не тільки я: півсвіту юності, склавши зброю, оплакавши мертвих серед руїн Європи, Азії, Африки, думає, питає, прислухається, і дзвін, і грім катастрофічних вибухів стоїть ще у вухах, і стогони поранених десятків мільйонів, і трупний сморід десятків мільйонів... О юність моя, що коять з тобою! Підходить секретар Марроу:
— Міс Бедфорд!
— Так.
— Вас просить містер Марроу.
Анна Бедфорд увійшла. Як їй не хочеться входити в цей осоружний кабінет.
Марроу (зайнятий читанням). Міс Бедфорд? Анна Бедфорд. Иєс, сер.
Марроу. Усміхніться. Чому ви перестали усміхатися? Я не раджу вам входити в кабінет без усмішки.
Анна Бедфорд. Иєс, сер. (Усміхається).
Марроу. Коли давали вам запитання, від чого ви згоряли?
Анна Бедфорд. Не розумію... (їй страшно).
Марроу. Напевно, від цікавості. Як не розумію? (Вмикає апарат).
Вона чує свій голос: "Це не тільки я: півсвіту юності, склавши зброю, оплакавши мертвих серед руїн Європи, Азії, Африки, питає, прислухається, і дзвін, і грім катастрофічних вибухів стоїть ще у вухах, і стогони поранених..."