Помітивши Анну Бедфорд, що прийшла в супроводі лікаря Уїнчелла з його дочкою, швидко пішов їй назустріч:
— О! Розвідка!
— Добрий вечір, Сергію Васильовичу!
— Де пропадали півроку?
— В багатьох місцях. Урал... Ну, Крим, Вірменія.
— Вірменія?
— Так. Учора тільки приїхала. І от іду з лікарем Уїнчеллом — зустрічаю Віру!
— Дуже мило. Ви теж були у Вірменії?
— Вірменія! О, но, сер, — сказав Уїнчелл. З цього Громов зробив висновок, що він не знає російської мови або прикидається, що не знає.
— Я дуже рада. Я стільки бачила приємних людей... Як здоров'я?
— Дуже добре. Як ви? Додалося, читаю ось, неначе роботки? — хитро усміхнувся Громов, роздивляючись Уїнчелла.
— Ні. А в вас?
— Ну, в науці, знаєте, завжди щось є.
— Цікаво?
— Дуже. Велике пожвавлення в археології. Ваші вчені почали шукати Ноїв ковчег на Арараті. Причому цей Ной, виявляється, сів на міль якраз саме з боку СРСР. Як вам це подобається! Ну, величезні розкопки в Туреччині, Ірані, Афганістані. Але головне і найновіше сьогодні в науці — про життя.
— Що? Коли не секрет,— спитала Анна.
— Насуваються пустелі. І, мабуть, у зв'язку з цим у вашому посольстві прибавилось роботи, еге ж?
— Не розумію.
— Не в курсі діла? От тобі й на! Наміряєтесь перетворювати СРСР у пустелю й прикидаєтесь невинною. Ай-ай-ай!
— Ви, як завжди, оригінально жартуєте.
— Тату, не треба.
— Чому? В нас не міністерство й не ВОКС — приватна квартира професора. А приватні квартири наші теж цікавляться пустелями, дитинко.
З цими словами сподвижник Єрмака Тимофійовича по-батьківському обняв Анну Бедфорд за плечі й рекомендував гостям:
— Міс Анна Бедфорд з американського посольства. Розумниця. І цей... пробачте?
— Лікар Уїнчелл. Він не розмовляє по-російському.
— Прошу любити й ласкати. Ще Володимир Мономах сказав у заповіті: діти, любіть розвідників.
— Гостей, тату! Ну, неможливий!
.— Так, так. Бо вони розносять по всьому світу про дім добру славу. А я господар в домі й повинен турбуватися про його славу й догоджати гостям.
— Дуже мило. Я просто щаслива.
— Ви щасливі, і я щасливий,— сказав Громов.— Тільки попереджаю вас, Аннушко, чоловік я політичний, член партії. З якого року?
— З двадцять сьомого.
— Хвалю. Тепер, отже, ми одне одного зрозуміли: все — політика... Ваше здоров'я. Цвітіть і будьте щасливі... Немає не політики!.. І те, що ми сидимо і їмо, і все, що робимо, й думаємо, й говоримо, і про що не хочемо думати й говорити,— все політика! Велика політика! А вже те, що я вам покажу сьогодні, навіть більше, ніж політика.
— Що ж це?
— Озброєння.
— Тату. Не лякай Анну.
— Я не лякаю. Я хвилюю. Бачиш, як у неї оченята загорілися.
— Тебе послухати, тату, — ти справді винаходиш бомбу.
— А що ти думаєш? (До Анни Бедфорд). Пам'ятаєте, Аннушко, як радянський представник говорив на конференції те-то і те-то і ще "дещо". Так от, одне з цих "дещо" ви зараз побачите.
— Що ви кажете! Сергію Васильовичу, я боюся, не показуйте.
— Не показувать? От інтриганка! Але подивитися ви хочете?
— Так. Але я жінка. І потім, можливо, я шпигунка серйозно й маю завдання.
— Завдання? Ах! А може, і я маю завдання від декого. Ага! Ні вже, будь ласка.— Професор Громов запросив Анну й Уїнчелла піти з ним у майстерню.
— А що, як я справді сфотографую?
— Апаратик з собою?! Пліз. А можливо, ця зйомочка теж входить у мої наукові, тобто політичні інтереси? — посміхнувся Сергій Васильович.— Адже у вас атомна бомба має величезний інтерес політичний?! А це її антипод. Ми ж антиподи, Аннушко. Щонайбільші антиподи, он воно що! Вже нічого немає малого ніде. Все збільшилось, всі антагонізми...
— Так?.. Можливо... Не певна...
— Даремно. Ви зверніть увагу на театри і кіно: вже не окремі люди й пристрасті — держави лізуть на сцену, суходоли, епохи!
— Так.
— Ви схвильовані, я бачу.
— Дуже.
— Я теж. Я щодня хвилююся, одчиняючи ці двері.
— Ви не жартуєте? Що тут?
— Щось, що має відношення до пустель, тільки із зворотного боку, не з західного,— з східного.
Якби, увійшовши в приміщення, Анна побачила моделі таємничих машин або модерних понадгармат винищування, вона б не остовпіла в такому подиві, який її охопив від несподіванки, як тільки вона переступила поріг майстерні. їй здалося нараз, що вона увійшла в інший світ, сповнений високого спокою й благородства. В чарівній простоті і яскравості виразу постали перед нею благородні зусилля мільйонів перетворювачів Землі, гігантський зліт комуністичної думки.
Два наукові співробітники й художник закінчували великі кольорові схеми — карти тисячокілометрових лісозахисних зон. Здавалося, зникли стіни майстерні, одкриваючи зорові новий світ. На столі, на фоні зелених смуг — чудово освітлений глобус. Ідея плану ніби випромінювалась із стіни й хвилювала, як хвилює ново-явлений твір великого художника чи геніальна епічна поема.
Так ось про що думали в цій країні під грім гармат, під шум і крик апологетів атомної американської бомби.
Настала довга пауза.
Перший порушив мовчанку Сергій Васильович.
— Ну, Аннушко, от ви й піймалися.
Анна поглянула на Сергія Васильовича: перед нею стояла зовсім інша людина. їй здалося, Сергій Васильович читав усі її думки й почуття.
— Так,— сказала вона, дивлячись йому в очі й ніби відповідаючи на найважливіше признання в житті.
— Якщо коли-небудь зневіритесь ви в атомній пітьмі, а в житті все буває,— тихо, з відтінком глибокої сердечності сказав Громов,— і вам стане трудно і, можливо, страшно жити, згадайте: тут завжди одкрито для людини.
— Дякую,— майже пошепки відповіла Анна.— А втім, ні-ні! Я не розумію, навіщо ви мені це говорите. Навіщо ви це сказали? — В очах Анни цілковите сум'яття почуттів і мовчазне благання пощади: хоч би при цьому, що поруч стоїть, Уїнчеллі, її пожаліли або повернули все на жарт, ну що-небудь...
— Не розумієте навіщо? — сказав Громов, не зрозумівши, як здалося Анні, її збентеження: — Ну, а раптом. Все буває в наші часи. Всі казки бліднуть перед нашою дійсністю.
— Ні-ні, чому. Я не думаю...
— От згадаєте. Так. Отже, умовились.— Громов окинув торжествуючим поглядом тисячокілометрові простори й раптом, ніби помітив на обрії небезпечного ворога, почав хмуритися.