Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не стала на поміч Юрію Побідоносцю?
Іновірцям заборонено будувати нові церкви, ставити будинки, вищі від мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в хутра, в атлас, франкську камку і шовк. Завойовники знущалися з них: "Заплатіть за дозвіл носити голову на плечах!"
Християни приречені були на найтяжчу, найбруднішу роботу. Вони топили підземні печі хамамів, били камінь і лагодили бруківку, під наглядом чюплюкбаші вивозили сміття з Ат-Мейдану, яничарських кишласі, критих базарів.
І про те вона знала! Але не пробувала будь-що змінити, бо що може навіть всемогутня жінка супроти задавнених звичаїв, які обступають людину, мов непробивні мури Стамбула. На боці того, хто хоче бути самим собою, лише нещаслива свідомість, на боці загалу — міць, сила. Там — мисль, а там — сліпа віра. Мисль у зіткненні з вірою завжди програє. І сьогодні, хоч і виблагала у султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих надолів людського горя, так і не знала, що це їй принесе, па що сподіватися, чого дожидати.
Ніхто, за винятком найвтаємниченіших, не знав, куди їде султан, а коли й здогадувалися, що їде до Ссмибаштового замку, то ніхто не знав, чого саме. Бо Еді-куле для розледащілих стамбульських натовпів — це передовсім державна скарбниця, це сім неприступних кам'яних веж, набитих багатствами, яким заздрить увесь світ. Там золото нетлінне і ясне, як сонце на небі, як лани заколошені й лани скошені. Там срібло зсленкувато-сизе, як соколине крило, темне, як земля, стоптана військом, ніби засмаглі воїни після походу. Там золото фараонів, імператорів, шахів і царів. Срібло фінікійців і вавілонян — людей, яких уже немає і ніколи не буде. Там коштовне каміння Індії, Персії, Хіджазу. Там тканини з загадкових міст і хутра ще загадковіших звірів. Там слонова кістка і горючий камінь латир, перли, небачених розмірів і кольорів, пахучі смоли, шкіри крокодилів і бегемотів, пір'я страусів і райських птахів. І все те належить султанові, отже, мовби їм усім теж.
— Падишах хим! Хим!..
А урочистий похід вглиблювався в надра Стамбула. Побіля городських мурів уздовж Мармари, на південь, до Золотої брами Царгорода, па якій колись прибив свій щит київський князь Олег, що за півтисячі літ до Фатіха перевіз свої кораблі по суші і зненацька вдарив на імператора. Князь із золотого Києва, і ворота названо Золотими, ще з тих часів.
Та ні золото у вежах Еді-куле, ні Золота брама, ні спогади про давню велич не могли порятувати Роксолану від думок про те страшне місце, до якого вона їхала хоч і добровільно, але з відчаєм у душі.
Чорна тужлива зелень кипарисів, пекуча кропива в глибоких ровах, темна заслона моря в проломах і пощербинах старих мурів, яскраво-рожеві квіти юдиного дерева, спокійна громада Семибаштового замку, де їх ждали зовсім не там, куди вони мали намір зазирнути, ждали вгорі, а не в підземеллях, затінок під арками з винограду й гліциній, обтяжених фіолетовими гронами квітів,— не вірилося, що тут поряд, лиш ступнути кілька разів,— і вже людські падоли, недоля, безнадія і вмирання.
Султан зупинився в затінку гліциній, не виходячи з карети, звелів великому візиру Лютфі-паші привести до себе головного наглядача підземель Еді-куле Джюзел-агу.
Той прибіг задиханий, весь у липучому спітнінні, бив поклони перед каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головешкою об тверду землю, крутив вирлами, намагаючись прозирнути за шовкові завіски султанської карети, але нічого не бачив і від цього впадав ще в більший відчай і ще дужче стукався головешкою об землю, аж Роксолані стало гидко дивитися на це блазнювання, і вона скривилася.
Джюзел-ага був товстий, брудний, весь у густому колючому зарості, шкіра на обличчі в нього була ніби засняділе молоко — шкіра чоловіка, який ніколи не бачить сонця. Такого б навіть пожалів, коли б не знав, що це перший кат держави.
Султан помітив, який неприємний для Хасекі Джюзел-ага, і повів бровою, підкликаючи Рустема-пашу. Той вмить опинився коло стража підземель, доволі брутально підхопив його за комір і поставив на ноги (Роксолана тільки тепер помітила, що в Рустема шкіра на обличчі має барву так само мертву, як у Джюзел-ага, і безмірно здивувалася цьому).
— Маєш випустити козака Байду! — гримнув на ката Рустем-паша.
Той, навіть забувши про султана, роззявив подивовано чорного рота.
— Випустити? О аллах! Навіщо ж? Хіба йому тут не надійніше? Якби мене так оберігали, о аллах!
— Ваша величність, — несподівано промовила Роксолана, — хіба не було б виявом найвищої милості повелителя, якби він сам поглянув на головні підземелля столиці столиць?
Султан заворушився, готуючись заперечити, але вона вже вчепилася йому в руку, гладила ту руку, гладила плече в шорсткій золотій лусці, обпікала диханням його обвітрену щоку!
— Мій повелителю, світло очей моїх!
Сулейман дав знак, заметушилися придворні, звідкись узялися золочені ноші для султана і султанші, дванадцять здоровил умить перенесли високе подружжя з карети до володінь Джюзел-аги, який біг збоку, не наважуючись ні випередити носіїв, ні відстати, завивав, ніби аж скімлив од страху, захвату й несподіванки, ще й досі не вірячи, що сподобився такої небувалої честі він єдиний у діях Османської імперії, хай великий аллах дарує їй вічність і процвітання!
Не знав, куди попровадити султана з султаншею, його метанням поклав край Рустем-паша, буркнувши коротко й жорстко:
"Показуй Байду!"
За султаном ішли його діти й члени дивану, великий муфтій з імамами відстав, мабуть, вважаючи за ліпше триматися осторонь від місця, де ув'язнено невірних, бо не імам повинен іти до невірних, а вони до імама, коли хочуть порятуватися й очиститися у вірі єдино справжній і прекрасній.
Величезне похмуре приміщення з дикого каменю, в яке привів своїх високих гостей Джюзел-ага, не мало в собі нічого людського, в найдальшому кінці воно перегороджувалося брудною запоною, яку на знак Джюзел-аги поквапливо віддерли набік його помічники, так само засмальцьовані й обважнілі від неробства, як і їхній ага. Відкрився дощаний щит, замшілий, весь в іржавому залізі. Щит теж умить був чи то піднятий, чи то опущений, чи відсунений набік, зник, мовби його й не було, а за ним клубочилася брудна холодна імла, страшний морок, мовби жила там смерть сама. Чауші метнулися вперед, не наважуючись ступити в глибини мороку, присвітили туди смолоскипами, червоне світло впало па каміння в зеленій плісняві, па глиняне місиво внизу, на людські кістки, черепи, гапчір'я, шмаття, шкураття. Смолоскипи здригалися в руках звичних до всього лихого чаушів, які злякано щулилися на краю падолу смерті. Підеш — не вернешся. Попадеш — не випустять.